— Усе гаразд? — запитав Костерт з коридора.

— Усе, — відповів я, — забирайся звідси, нещасна християнська душа!

— Але ж дозвольте...— почав він, та я гримнув на нього:

— Геть!..

На якусь мить за дверима все стихло, потім я почув, як він почовгав сходами вниз. Виявляється, чада земні не тільки розумніші — вони людяніші й щедріші за чада небесні.

На вокзал я поїхав трамваєм, щоб заощадити трохи грошей на горілку та сигарети. Хазяйка пансіону ще вирахувала з мене за телеграму, яку я послав Моніці Сільвс у Бонн, а Костерт відмовився оплатити. Таким чином, мені вже не вистачило грошей на таксі до вокзалу; телеграму ту я послав раніше, ніж стало відомо, що в Кобленці відмовили мені; вони випередили мене, і від цього було трохи досадно. Краще б я сам відмовився, телеграфувавши: «Виступати не можу серйозно пошкодив коліно».

Ну, тепер принаймні пішла телеграма до Моніки: «Прошу підготувати квартиру на завтра щиро вітаю Ганс».

2

2

У Бонні завжди все бувало інакше; там я ніколи не виступав, там я проживав, і таксі відвозило мене не в готель, а до моєї квартири. Мені слід було б сказати: нас, тобто Марі й мене. В домі немає швейцара, якого я міг би переплутати з вокзальним контролером, а проте ця квартира, де я проживаю всього три-чотири тижні на рік, чужіша мені за будь-який готель.

Я мусив стриматися, щоб перед вокзалом у Бонні не кивнути таксисту: цей жест такий звичний для мене, що я спершу навіть розгубився. Адже в кишені лишилась одна-однісінька марка. Я зупинився біля під’їзду і перевірив, чи всі ключі на місці: від дверей дому, від квартири, від письмового столу; а в письмовому столі ще знайду ключ, яким замикається велосипед. Я вже давно обдумую пантоміму з ключами: у мене в руках ціла в’язка ключів, зроблених з льоду, які під час атракціону, танучи, зникають.

Грошей на таксі немає; а вони тепер — може, вперше в житті — справді потрібні мені: адже в мене розпухло коліно. Я поволі пошкандибав через вокзальну площу на Поштову вулицю; од вокзалу до моєї квартири всього якихось дві хвилини ходу, але дорога ця здалася мені нескінченною. Я прихилився до автомата з цигарками й окинув поглядом будинок, у якому дід подарував мені квартиру: елегантно змонтовані одна над одною низки коробочок-кімнат з акуратно пофарбованими балконами; шість поверхів, п’ять рядів балконів, п’ять різних відтінків фарби; на шостому поверсі, де все пофарбовано в іржаво-рудий колір, живу і я.

Може, це тільки один з моїх естрадних номерів? Засунув ключ у замкову щілину вхідних дверей, не здивувався, що він не розтанув, розчинив двері ліфта, натиснув на цифру шість: щось тихенько задзижчало й понесло мене нагору; у вузенькому віконці ліфта мелькають поверхи, в кожному вікні сходової клітки — спина пам’ятника, церква, все освітлене; чорна смуга бетонної стелі — і знову, в трохи спотвореному склом вигляді, спина пам’ятника, церква, все освітлене; так повторилось чотири рази, а на п’ятий — тільки площа та церква. Встромив ключ у двері квартири й не здивувався, коли вони теж розчинились.