— Нічого, нічого, пане Костерт, — перебив я його, — зате я просто щасливий, що маю можливість заощадити для християнської справи п’ятдесят чотири чи п’ятдесят шість марок.

Я натиснув на важіль і поклав трубку поряд з апаратом. Той тип міг подзвонити ще раз і нудно виливати мені свою слиняву душу. Краще хай сам длубається в своєму християнському сумлінні. Мені й без того було зле. Забув сказати, що, крім меланхолії та головного болю, природа наділила мене ще однією, майже містичною властивістю: я можу відчувати запахи по телефону, а від Костерта тхнуло солодкуватими фіалковими таблетками. Довелося встати з постелі й почистити зуби.

Прополоскавши рот рештками горілки, я старанно зняв з обличчя грим, уклався знову в ліжко і почав думати про Марі, про всіх цих християн та католиків, спробував заглянути в своє майбутнє. Думав і про стічні канави, в яких мені, можливо, доведеться валятись. Клоунові, коли йому під п’ятдесят, лишається дві можливості: стічна канава або замок. Про замок я не думав, а до п’ятдесяти мені ще лишалось протягнути як-небудь двадцять два роки. Той факт, що Майнц і Кобленц відмовились від моїх виступів, свідчив про стан, який Цонерер назвав би «серйозним сигналом тривоги», але тут проявилась іще одна моя риса, про яку я забув нагадати, — інертність. У Бонні теж є стічні канави, і хто, зрештою, змусить мене чекати до п’ятдесяти років?

Я думав про Марі — про її голос і груди, її руки й волосся, про її рухи і все, що ми разом з нею робили. Згадав і Цюпфнера, з яким вона мала одружитись. Ми з ним були досить добре знайомі ще підлітками, так добре, що, зустрівшися дорослими, не знали, як нам звертатись один до одного: на «ти» чи на «ви» — обидва звертання бентежили нас, і хоч по тому ми бачились часто, ніяк не могли позбутися збентеження. Я не міг збагнути, чому це Марі перебігла саме до нього, але, мабуть, я її взагалі «не розумів».

Я просто шаленів, що саме Костерт перервав мої роздуми. Він пошкрябав у двері, наче пес, і сказав:

— Пане Шнір, ви повинні вислухати мене. Вам потрібен лікар?

— Дайте мені спокій! — гукнув я крізь двері. — Просуньте попід двері конверт і йдіть собі додому.

Він засунув конверт у кімнату, я встав і розпечатав його; там лежав проїзний квиток від Бохума до Бонна у вагон другого класу і точно підрахована сума на таксі: шість марок п’ятдесят пфенігів. Я сподівався, що Костерт округлить суму до десяти марок, і вже прикинув, скільки зможу заощадити, обмінявши з деякими втратами квиток першого класу на квиток другого класу. Тоді б у мене лишилося близько п’яти марок.