— Портрети просто чудові, — сказала я, накриваючи його руки своїми долонями.

— Але?.. — продовжив за мене Метью і відступив, схиливши набік голову.

— Мініатюри Ніколаса Гільярда мають великий попит, Метью. І коли зникнемо ми, ці наші портрети не зникнуть. До того ж, вони такі витончені, такі елегантні, що в мене не підніметься рука знищити їх перед нашим поверненням. — Час був схожий на мій рюш: починався він, як гладенька міцно зіткана матерія. А потім її зігнули, порізали і здвоїли. — Ми з тобою продовжуємо торкатися минулого так, що неодмінно залишимо розмиті сліди на нашому сьогоденні.

— А, може, нам так належить чинити, Діано, — припустив Метью. — Може, саме від цього й залежить майбутнє.

— Не розумію, як це може бути.

— Не зараз. Але, можливо, одного дня ми озирнемося і побачимо, що саме ці мініатюри зіграли важливу роль. — Він посміхнувся.

— Якщо важливу роль, на твою думку, здатні зіграти мініатюри, то можна тільки уявити собі, що станеться, коли ми з тобою знайдемо Ешмол-782! — сказала я, піднявши очі на Метью. Недавнє ознайомлення з яскраво ілюстрованими алхімічними книгами Мері та наші спільні експерименти живо нагадали мені про загадковий фоліант та наші безуспішні пошуки цієї праці. — Джорджу не вдалося знайти його в Оксфорді, але він має бути десь в Англії, це однозначно. Ешмол придбав цей манускрипт у когось. Замість шукати сам манускрипт, краще пошукаймо особу, яка його продала йому.

— Зараз книги розходяться туди й сюди, вони жваво продаються й перепродуються. Тому Ешмол-782 може бути де завгодно.

— Значить, він теж може бути десь неподалік або прямо тут, — наполягала я.

— Можливо, ти й маєш рацію, — погодився зі мною Метью. Але з виразу його обличчя я побачила, що розум у нього був зайнятий більш нагальними проблемами, аніж наш невловимий фоліант. — Я пошлю Джорджа, щоб він попитав про Ешмол-782 серед книготорговців.

Однак всі думки про манускрипт вивітрилися наступного ж ранку, коли прийшла звістка від тітки нашої Енні, заможної повитухи. Вона повернулася до Лондона.

— Ця відьма не прийде до будинку сумнозвісного вера та шпигуна, — передав мені Метью, прочитавши листа. — Її чоловік заперечує проти нашого плану, бо боїться, що це може зруйнувати їй репутацію. Тому ми маємо самі сходити до неї додому. Вона мешкає в будинку біля церкви Святого Якова на Гарлікгайт. — Коли я ніяк не відреагувала на це повідомлення, Метью скривився і продовжив: — Це з протилежного боку міста, а звідти до лігва Ендрю Габбарда запросто доплюнути можна.

— Ти — вампір, — нагадала я йому. — А вона — відьма. Ми не повинні спілкуватися. Тому її чоловік має цілковиту рацію, виявляючи обережність.