— Якщо кричатимете, то, боюся, з цього буде мало толку. — Голос, що долинув із крісла, котре стояло біля каміна, був сухий та шорсткий, мов пісок, гнаний вітром. — Вашу служницю я послав за вином, а мої старі кінцівки рухаються недостатньо швидко, щоб задовольнити бажання, яке ви щойно висловили.

Мало-помалу я обійшла гігантське крісло. Незнайомець підняв сиву брову і витріщився на мою непристойність. Його нахабний погляд розсердив мене.

— Хто ви такий? — Цей чоловік не був демоном, відьмаком чи вампіром. Він просто був старим зморшкуватим дідком.

— Здається, ваш чоловік та його приятелі звуть мене Старий Лис. Окрім того, я, грішний, є державним скарбником. — Найрозумніший та найхитріший чоловік Англії і, безсумнівно, один із найжорстокіших, помовчав, чекаючи, поки його слова проникнуть у мою свідомість. Приязність його тону анітрохи не притупила гостроти його пронизливого погляду.

«У моїй вітальні сидить Вільям Сесіл». Надто приголомшена, щоб вклонитися йому належним чином, я просто стояла й витріщалася на нього.

— Значить, ви трохи про мене знаєте. Я здивований, що моя репутація поширилася так далеко, бо і я, і багато інших людей знають, що ви тут чужа. — Коли я розкрила рота, щоб відповісти, Сесіл підняв руку. — Було б мудро з вашого боку, мадам, не розповідати мені багато про себе й про свої справи.

— Чим можу допомогти, сер Вільям? — спитала я, почуваючись мов учениця в кабінеті директора школи.

— Моя репутація біжить попереду мене, але не мій титул, — сухо зауважив Сесіл. — Тепер мене звуть лорд Берглі, пані Ройдон. Королева — щедра господиня.

Я подумки вилаялася. Мене ніколи не цікавили дати, коли аристократів піднімали на іще вищий щабель рангу й привілеїв. Коли мені було потрібно це знати, я просто зазирала в Dictionary of National Biography. І ось я образила начальника Метью. Доведеться загладити свою провину, улестивши його на латині.

— Honor virtutis praemium, — стиха мовила я, збираючись із думками. «Чесноти винагороджуються повагою». Один із моїх сусідів в Оксфорді був випускником Арнольдівського інституту. Він грав у регбі і після кожної перемоги його команди щосили горлав цей вислів на полі — на втіху вболівальникам та товаришам по команді.

— А, девіз Ширлі. А ви що — член цієї родини? — спитав лорд Берглі, склавши долоні хаткою і поглянувши на мене вже з більшим інтересом. — Вони знані своєю схильністю до знань і допитливістю.

— Ні, — відповіла я. — Я — з Бішопів, хоча до Бішопів, тобто єпископів, це не має стосунку. — Лорд Берглі схилив голову, мовчки схвалюючи щирість моєї заяви. Я відчула дивовижне бажання відкрити душу цьому чоловіку — або тікати від нього на край землі.