Наступного дня ми отримали короткого листа від імператора. Він був запечатаний сургучем зі стрічками.

— Картина спрацювала, мілорде, — сказав П’єр вибачливим тоном.

— Я так і знав. Шкода. Мені той триптих дуже подобався. А тепер мені доведеться чимало попотіти, щоб знову повернути його собі, — сказав Метью, відкинувшись на спинку свого крісла. Дерево на знак протесту заскрипіло. Метью потягнувся за листом. Почерк у ньому був такий ретельно-витончений, із такою великою кількістю хвостиків та завитків, що за ними майже неможливо було розібрати літери.

— А чому в нього такий квітчастий почерк? — здивувалася я.

— Хофнагелі прибули сюди з Відня і не мали чим зайняти свій вільний час. Чим вишуканіше почерк, тим краще — якщо йдеться про його величність, — загадково відповів П’єр.

— Я маю йти до Рудольфа сьогодні після обіду, — сказав Метью із задоволеною посмішкою, складаючи листа. — Мій батько буде втішений. Він також прислав трохи грошей та коштовностей, але, здається, де Клермони цього разу відбулися доволі легко.

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.