Увесь вечір Метью був якийсь відлюдний. Час від часу він кидав на мене важкий погляд, коли я вислуховувала звіт про те, як Джек та Енні провели свій день, а П’єр вводив його в курс останніх празьких подій. Імена, які я чула, були мені незнайомі, а розповідь такою плутаною, що я залишила спроби простежити її нить і пішла спати.

Мене розбудили Джекові крики. Я кинулася до його спальні, але виявилося, що першим до хлопця дістався Метью. Джек несамовито пручався, сіпався й кликав на допомогу.

— Мої кістки розлітаються навсібіч! — повторював він. — Як боляче, як боляче!

Метью згріб його в оберемок і притиснув до грудей, щоб малий не мав змоги рухатися. — Ш-ш-ш-ш. Ти зі мною. Ти в безпеці. — І він тримав хлопця доти, поки сильний дрож у тоненьких кінцівках малого не змінився на ледь помітне тремтіння.

— Цієї ночі всі потвори були схожі на звичайних людей, пане Ройдон, — сказав Джек, іще міцніше тулячись до мого чоловіка. — Голос у нього був виснажений і слабкий, а під його очима виднілися темні кола, через які він виглядав старшим за свої роки.

— А вони досить часто бувають схожими на звичайних людей, — сказав Метью. — Досить часто.

Наступний тиждень перетворився на вихор побачень — з ювеліром імператора, з імператорським виробником приладдя та імператорським вчителем танців. І з кожною зустріччю я дедалі глибше занурювалася у скупчення споруд, з яких складався імператорський палац, у майстерні та помешкання, які Рудольф виділив для своїх найкращих мистців, ремісників та інтелектуалів.

А в інтервалах між побаченнями Гелоуглас водив мене до тих частин палацу, де я ще не бувала. До звіринцю, де Рудольф тримав своїх леопардів та левів приблизно так само, як і своїх художників та музик у вузьких вуличках на схід від собору. До Оленячого рову, який облаштували так, щоб Рудольфу було зручніше полювати. До вкритих сграфіто ігрових залів, де придворні мали змогу розім’ятися. До нових оранжерей, збудованих для того, щоб захищати дорогоцінні фігові дерева імператора від суворої богемської зими.

Та було одне місце в палаці, куди Гелоугласу не давали дозволу пройти: Порохова вежа, де Едвард Келлі чаклував над своїми перегінними кубами та колбами, сподіваючись витворити філософський камінь. Ми стали біля цієї вежі і спробували умовити стражників біля входу пропустити нас. Гелоуглас навіть вдався до хитрого прийому: заволав на всю горлянку, сердечно вітаючи Келлі. Колишній асистент доктора Ді ніяк на це не зреагував, зате звідусіль позбігалися сусіди — чи не трапилася, не доведи Господи, пожежа?