— А що б ти відповів на подібну пропозицію від Рудольфа? — спитала Єлизавета, блискаючи чорними очима.

— Однозначно відмовив би. Бо це призвело б до хаосу — і навіть до чогось гіршого. Це моторошна перспектива. Але не хвилюйтеся, ваше королівство — у безпеці, — запевнив її Метью. — Імператор поводиться наче примхливе дитинча, якому не дають омріяну іграшку. Оце і все.

— Його дядько, Філіп Іспанський, навіть зараз будує кораблі. Він планує іще одне вторгнення!

— І воно скінчиться нічим, — запевнив Метью королеву.

— Ви такі впевнені, що мені аж хочеться вам вірити.

— Так. Я в цьому впевнений.

Левиця та вовк поглянули один на одного через стіл. Нарешті заспокоївшись, Єлизавета відвернула свій погляд і полегшено зітхнула.

— Гаразд. Немає у вас ні книги, ні Келлі, ні каменя. Ми всі мусимо навчитися жити з розчаруваннями. Однак мені все одно доведеться щось передати імператорові через амбасадора, щоб підсолодити йому настрій.

— А як стосовно ось цього? — запропонувала я, дістаючи зі складок спідниць мою торбинку. Окрім персня, вона містила мої найбільші скарби: шовкові мотузки, які дала мені Гуді Альсоп ткати заклинання, гладенький шматочок скла, який Джек підібрав у піску на березі Ельби, подумавши, що то діамант, фрагмент безоарового каменя для Сюзанни, щоб вона могла використати його для своїх ліків, та саламандри Метью. Але була там іще ота огидна прикраса — намисто зі звисаючим із нього вмираючим драконом, яке подарував мені імператор Священної Римської імперії.

— Це цяцька для королеви, а не для дружини дворянина, — зазначила Єлизавета і, простягнувши руку, доторкнулася до іскристого дракона. — Що ж ви таке подарували Рудольфу, що він так розщедрився?

— А це, ваша величносте, як Метью казав: імператор женеться за тим, чого він ніколи не зможе мати. Йому наверзлося, що він зможе завоювати мою прихильність. Він помилявся, — сказала я, хитаючи головою.

— Мабуть, Рудольфу нестерпна сама думка про те, що хтось дізнається, ніби він випустив зі своїх рук щось наскільки цінне, — припустив Метью.

— Ви маєте на увазі оцю прикрасу чи вашу дружину?

— Мою дружину, — стисло відповів Метью.

— Але ця прикраса все одно може стати в пригоді. Можливо, він хотів сказати, що дарує це намисто мені, — замислено мовила Єлизавета. — Але ви взялися самі доставити його сюди, одягнувши на себе заради більшої безпеки.

— Діана не надто сильна в німецькій, — з хитрою посмішкою погодився Метью. — Може, коли він власноруч надягав це намисто Діані, то в ту мить уявляв, як воно сидітиме на вас.

— О, та навряд чи, — сухо мовила Єлизавета.