— Ну лише на секунду відпусти, і вони зникають, як ті привиди… — продовжував жартома набирати люті Тарас. — Прошу знайомитися, — він повернувся до Віктора, — Жанна й Оля.

Обидві мило всміхнулися. На тій, про яку говорив Тарас, тепер уже замість відвертого сценічного костюма були джинси й дуже гарна груба і водночас відкрита блузка чорного кольору.

— А це наш… мій… ні, не буду представляти, — продовжував плести Тарас, — тебе тут і так усі знають… скоро забудуть, хто такий Тарас Лема…

— Тарасе, я хочу жульєна з грибами, — смикнула його Марія.

— Зараз поїдемо до лісу, — відмахнувся той, — назбираємо й будемо варити…

— Я серйозно хочу, — повторила вона. — Чуєш — уже принесли…

— Не ніс, а індикатор, — сказав Лема. — Ну, ходімо, продираємося до твоєї юшки. Ви чекаєте тут, так?

— Як скажеш… — знизав плечима Віктор.

— А потім уп’ятьох линяємо. Так?

— А тобі не буде забагато — уп'ятьох? — обурилася Жанна. — Мене взагалі давно вже чекають. Ми в Бориса в студії збираємося, і я обіцяла…

Той лише махнув рукою і потягнув просто Марію до столу.

— Дивне збіговисько, — сказав Віктор. — У вас не болить голова від такого?

— Я вже звикла, — посміхнулася Оля. — А вам що, не подобається?

— Не те щоб не подобалося, а просто незвично. І дивно. В нас усі їдять виключно сидячи. І потім… Я навіть нормально не повечеряв…

— Що, несмачно?

— Ну що ви… Але все таке маленьке. Підходити за кожним бутербродом — скажуть, що з голодного краю приїхав. А стати біля столу й наминати…

Вона розсміялася:

— Я вас навчу. Пане Вікторе, тут головне — ні на кого не зважати. Дивіться — всім до всіх байдуже. Он глядіть — суперзірка, наче криголам суне за жульєном. Ходіть, я вас навчу.

— Ні, дякую, — посміхнувся Віктор. — Я краще в готелі надолужу.

— А ви що, не поїдете з Тарасом? — здивувалася вона.