— Ти хоч уявляєш, де ми знаходимося?

— Так, — тихо відповіла дівчина.

Клацнули дверцята, і вона боязко визирнула назовні, потім вийшла, повільно обійшла машину й також сіла назад.

— Це кінець, — промовили її губи. — Все… О, Боже…

Погляд її втупився в одну точку.

Віктор дістав з пачки сигарету і, клацнувши запальничкою, від душі затягся.

— Хочеш?

Вона лише заперечно похитала головою.

— Чия це машина?

— Анікеєва.

— Хто такий?

— Власник одної студії звукозапису. За два дні він повертається. Все, я пропала…

— А хто він тобі? — запитав Віктор.

— Так, ніхто…

У салоні вже можна було вішати сокиру, і він опустив скло. Допаливши, викинув недопалок.

— Могло бути й гірше.

— Ні, гірше бути не могло, — впевнено сказала вона. — Гірше не могло… Я пропала…

Стало зимно, і він підняв скло, а потім завів двигун і ввімкнув обігрів.

— Завтра неділя… — бурмотіла вона, — нікого ніде не знайдеш. Надто мало часу. Знаєш, скільки вона коштує?

— Шістнадцять тисяч зелених, — сказав Віктор.