— Вісімнадцять, — байдуже промовила вона.

— Тоді дві тисячі переплатив твій Анікеєв.

Машина повільно рушила з місця і, виїхавши на вулицю, набрала швидкості. Тут, де рух був неабияким, асфальт давно очистився від снігу. Він увімкнув магнітолу й відкинувся на підголовник.

— Куди ми їдемо? — це вона спитала лише за півгодини, коли за узбіччям дороги залишилася тільки темрява.

— Ти вже нагрілася? — запитав він замість відповіді.

— Так, — сказала Ольга. — Мене вже починало трусити. Вітю, куди ми їдемо?

— Не бійся, все буде гаразд. — Він посміхнувся, хоча й не надто весело. — Я сподіваюся, проблем не буде. Знаєш, ти б розклала сидіння й поспала. А ще краще — лізь назад і спи там.

— Як — спи? — не зрозуміла вона. — Як я можу спати? Після такого?

— Нормально. Заспокойся і спи. Все буде гаразд.

— Що ти хочеш робити?

— Усе, що потрібно в такій ситуації. Покладися на мене. Добре?

— Добре… — розгублено промовила вона. — А що, хіба можна чимось зарадити?

— Можна. Все обійдеться без наслідків.

Вони довго їхали мовчки. Оля повернулася обличчям до нього і, спираючись на сидіння боком, притулилася головою до спинки. Іноді він обертався до неї і, бачачи, що дівчина ще не спить, знову віддавався дорозі.

— А звідки ти вмієш так їздити? — несподівано запитала вона.

— Нормально їжджу… — Віктор підморгнув їй. — Тихіше, ніж ти.

— Я бачила…

— А ти ще не перехотіла морозива з чорносливом?

— Я вже й забула про нього. А що, є і така перспектива?

— Гадаю, що є.