Ця остання думка несподівано підняла ту знайому гарячу хвилю, що з’явилася десь із живота і швидко рухалася вгору. Він дозволив їй повністю опанувати собою й тепер картина, що була перед ним, сприймалася зовсім інакше. Дзеркало, яке він тримав, почало частіше з'їжджати кудись убік, і прекрасна лялька, яка сиділа навпроти, все частіше його поправляла, не звертаючи при цьому на самого Віктора ані найменшої уваги.

Вона дійсно тепер була більше схожа на ляльку, ніж на звичайну жінку, зате яку… Наче з вищого світу. Ні, взагалі з-за меж реального. Можна було сидіти отак до нескінченості і просто дивитися на гарну жінку, наче на картину, але живу.

Йому стало по-справжньому важко, коли справа дійшла до губів. Усе, що робилося досі, приворожуючи його, було ніщо порівняно з цим. Вона не дозволяла собі навіть натяків на якісь цілеспрямовані гримаси, просто робила звичними рухами те, що кожного ранку, можливо, просто з більшим задоволенням і з меншим поспіхом. Дзеркало з'їхало вкотре, і красуня, якій набридло його поправляти, просто відсунула руку з дзеркалом убік. Віктор навіть не зауважив, куди поклав його. Наче чужими руками, він узяв косметичку з усім цим «багатством», і лише тепер Ольга дозволила собі подивитися на нього. Ні, це не була лялька. Жива жінка. До того ж невимовно гарна і… — ця думка додала ефекту — дуже близька. Вона опустила помаду в косметичку і сперлася руками на ліжко, віддаляючись від нього й розтуляючи свої хвилюючі губи.

— Тепер усе… — мовили вони.

Просто дивом він спромігся не повторити недавніх помилок. Це творіння не можна було грубо знищити. Його відчуття зливалися у щось доволі безформне, наче оте нагромадження слів, які шепотіла затиснута в його обійми жінка і зміст яких так і не доходив до нього.

Усе скінчилося не так катастрофічно, як уперше, але він почув, коли вже сон огортав свідомість:

— Віку, ти спиш? Я хочу щось попросити… Зранку… ти зробиш це ще раз? Інакше я тут з тобою зійду з розуму… добре? Тепер ми вже зовсім звикнемо одне до одного і все буде, як я хочу… Добре?

Він лише погладив її по щоці з розмазаною тушшю.

Віктор і не зчувся, як збіг час, і дірявий «Жигуль» короля місцевого автосервісу загальмував біля хвіртки під охороною доброго кавказця. Чомусь погляд пса здався йому підозрілим, тому довелося довго кликати господаря. І коли вже Віктор зібрався йти обхідними шляхами, з'явився сам Петро-Франкенштейн. Підійшовши, він похмуро, без вітання, почав відчиняти ворота.

— Що, готово? — запитав з недовірою Віктор.

— А чому має бути не готово? — так само похмуро відповів той.