Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати…

А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…»

Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею.

А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі?

— Ти так само, як і раніше, хочеш мене?

Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді.

— Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? — повторила вона.

Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме.

— Так…

Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла?

Невже?!

Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, — долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку.

А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки.

— Я продаюся.

Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз — тихо, але твердо й спокійно:

— Я продаюся. За гроші. Дорого.

— Я… н-не розумію.

Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими.

— Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити.

— Як… к-купити…