— Від чогось іншого також не хотілося б. Можете влаштувати іспит.

Той, хто сидів навпроти нього, задумливо витягнув цигарку й припалив. Його обличчя з широкими вилицями відображало силу та рішучість. Серйозний… Чомусь саме так хотілося його охрестити. Міцно збита фігура, зморшки під очима — нерви та постійний вантаж негативу.

— Якщо тебе зловлять — це одразу кінець, — просто попередив він, продовжуючи дивитися в очі.

Віктор мовчав, витримуючи цей погляд.

— Чого мовчиш?

— Слухаю, що ще скажете. Той агітував, ви, навпаки, ніби відмовляєте.

— Ні. Просто попереджаю. Якщо візьмешся — назад дороги не буде.

— А де гарантії, що не ліквідують потім?

— Ти ж утечеш… — посміхнувся співрозмовник. — Готуй собі паспорт, канал, куди зникатимеш. Хто це знатиме? Хто і як тебе зможе знайти? Загубишся з грошима, і все.

— Однак я хочу якихось підтверджень, що це не безнадійна справа. Може, ви провертаєте щось таке, розроблене до дрібниць, і я не вискочу, як не намагатимусь? Може, ви самі у цьому зацікавлені?

— А який сенс, — знизав плечима той, — викидати при цьому шалені гроші? За підставку досить заплатити кількасот. Знаходимо будь-якого лоха, пару сотень у зуби — і їдь. А там — як заплановано. Дешево й надійно. А тобі дадуть купу грошей — як потенційний приз, якщо заслужиш.

— Наприклад? — Чим далі Віктор наближався до суті, тим більше холоділо в грудях.

— Сума за тобою.

— Припустімо, мільйон.

— Заради Бога. Але це добрий пакунок, навіть якщо сотками. Гляди, щоб не важко було втікати. Га?

— А як я знатиму, що гроші не фальшиві?

— Поїдемо до будь-якого банку, який обереш, і сам перевіриш. Відтоді нехай будуть при тобі.

Виходило досить гладенько. Звісно, до того моменту, коли все закрутиться. А от далі…

Саме про це й спитав його Віктор, марно намагаючись якомога надійніше сховати власне хвилювання.

— Не знаю, — розвів руками співрозмовник. — От чого вже не знаю…