Він більше не стріляв — той, що біг позаду. Гладкий відстав безнадійно, решта погубилася. А де пси? Може, їх узагалі немає — усе намалювала його уява? Віктор дозволив собі озирнутися ще раз на пагорбі. Кроків за триста позаду був його ворог. А попереду, дуже далеко височіли башти елеватора. Це вже українська територія. Але як далеко! І йому потрібно північніше. Усе правильно — там Суржани, біля яких на покинутому хуторі стоїть машина. Із цими обнадійливими думками він виліз на наступний пагорб.

Його переслідувачу вдалося скоротити відстань, але не це було найгіршим. Далеко, на горі, звідки простягався їхній шлях, майнуло три силуети — навіть дрібні цятки, але Віктор зрозумів — це собаки. Ось вони вже зникли, адже схил заріс високою травою. Все-таки пси. Від них не втечеш.

Віктор зупинився і припав на одне коліно. А той, з автоматом, продовжував бігти на нього. Скільки ще? Двісті кроків… Сто п’ятдесят… Ще трохи… Зараз… І він побіг — не від озброєного хлопця, а поперек. Ну! Той приклав автомата й цілив. Важко влучити в рухому ціль, коли твої легені намагаються хапнути якомога більше повітря. Це були одиночні постріли. А Віктор завернув, роблячи зигзаги. Все! Цей хлопака мусив таки витягти магазин і глянути, щоб переконатися, що він пустий.

Він схопив зброю зручніше, поперек, і приготувався до зустрічі. Схоже, десантний штик-ніж у руках Віктора не справив на нього хтозна-якого враження. Але про які враження може йтися, коли двоє стоять за кілька кроків одне від одного, важко дихаючи? Ворог усе-таки встиг озирнутися й побачив пса. Найпершого, який також випередив усіх. Доберман мчав, роззявивши пащу й розкидаючи зі слиною важке гарчання. Віктор стрибнув на переслідувача першим, вдаривши ногою по його колінах, одночасно затуляючись руками від удару автоматом. Той таки не зумів ухилитися й опинився на землі, скрикнувши й накриваючи собою Віктора, який наступним ударом обома ліктями вже збивав набік важку зброю разом із його руками. Наступної миті ніж Віктора чиркнув по ньому. Скрик вихопився сам. Він намагався відсторонитися й уже не наносив удари автоматом — лише хотів затулитися ним.

Вибитий автомат полетів у мерзлу пожовклу траву, а удар ногою завалив недавнього переслідувача навзнак, і лише тоді Віктор побачив, що не встигає: стрибок добермана застав його на одному коліні. Віддавши своє передпліччя його слинявій пащі, Віктор ударив пса по шиї, розтинаючи доглянуту шерсть до хребців.

Скавучання бідолахи потонуло в надсадному гарчанні двох інших. Вони відстали, бо були масивнішими — кошлата вівчарка і ще якийсь, клаповухий, із тих, що призначені для собачих боїв. За мить повалений навзнак важкими собачими тілами, він гатив без розбору, куди попало. Вівчарка була в нього на грудях і, рвучи плече жертви крізь куртку, намагалася дістатися шиї, тому першою й отримала лезо кудись знизу. Але зуби не розтискалися, того й мав нагоду другий ще якийсь час безкарно тріпати переслідуваного. А коли паща вівчарки безсило роззявилася, важка, вже мертва, туша лягла на груди Віктора. Останньої миті його руку, що тримала ніж, стиснули зуби десь біля ліктя, але зумівши перебрати ножа другою, він ударив націлено — у груди. Двоє псів ще смикали ногами, а той, чиє обличчя юшило, розтяте навпіл, намагався опанувати себе й боротися до останнього. Автомат був затиснутий у його руках, наче дровиняка, і з криком поранений ворог кинувся на Віктора. Проте це вже не був боєць і його належало добити одним точним ударом.