І ноги його продовжували ступати назад, а очі несамохіть прикидали відстань до меліоративної канави, краї якої заросли кущами. Що, як його ще не побачили? Що, як це взагалі зовсім «ліва» машина, яка опинилася тут випадково? Що, як не існує насправді ніякого «Мадяра», а все це п'яні шоферські вигадки? Думки чіплялися за життя так само вперто, як виснажене тіло. Вперто й безглуздо…

Світло спалахнуло в кабіні раптово. Зловісне, якесь матове, спотворене тонованими вікнами. Одразу запустився мотор, і машина рушила до нього, вирулюючи з місця стоянки поміж кущами. Це був «Летючий Мадяр». «Ось де ти мене знайшов. Так невчасно…» Чорний силует м’яко погойдувався по горбах, укритих мерзлим бур’яном, наближаючись із кожною секундою. Це виглядало моторошно. А за джипом з кущів біля розваленої хатини з'явився дірявий Петровий «Жигуль» і, скрегочучи пузом по замерзлих мурашниках, рушив слідом. Обидві машини рухалися строго однаковою траєкторією. І не одразу вражений побаченим Віктор збагнув, що вони з’єднані між собою буксирувальним тросом.

Ще одна зайва секунда була втрачена свідомо. Щоб зібратися, хоч сил не залишилося зовсім. І все ж таки він побіг, набираючи швидкість, у напрямку канави, знаючи, що допомогти дістатися туди першим може тільки диво. А м’який гуркіт був уже за спиною. Потужний гігант легко тягнув за собою цю іржаву бляшанку, що скреготала на кожному горбку. Він обернувся, продовжуючи заплітати ноги вже задки. Чоловік у якомусь чудернацькому капелюсі обертав кермо, прямуючи просто на нього. Віктор послизнувся і впав. Час прощатися. «Прощавай, Зоряно. Пробач і тримайся. Якби я міг з того сві…»

Джип сповільнив рух, і прив'язаний ззаду «Жигуль», що продовжував котитися з гори за інерцією, наздогнав його. І одразу зревів мотор, і чорний гігант, загрібши всіма чотирма колесами, смикнувся вперед. Ривок обірвав трос. Це було зроблено навмисно. «Жигуль» завмер, наїхавши колесами на якусь перешкоду.

«Мадяр» зупинився за десять кроків. Мотор зловісної машини продовжував тихо працювати. Останній подарунок долі. Відстрочка на кілька секунд. Думку закінчити… «Якби я міг з того світу оберігати тебе, то рушив би туди сам, по добрій волі. Адже на цьому однаково…» Замок дверцят клацнув, і вони повільно відчинилися. Так само повільно нахилився вбік силует у кабіні, і чобіт сперся на підніжку. Думка не дістала завершення. Перед ним поставав той, хто був його долею насправді.

Силует на підніжці розігнувся. Очі не вірили в те, що бачили.

А бачили вони Лему.

Він був неголений, на голові — пожмаканий капелюх із доволі широкими крисами, але ніщо не могло завадити Віктору впізнати цю людину. Навіть тут. Навіть у такій ролі. А роль ця не викликала жодного сумніву. Жодної надії не промайнуло в голові, коли зловив погляд Тараса. Ця людина, яку найменше сподівався тут побачити, прийшла не врятувати того, хоча наче претендувала на статус друга. Навпаки — знищити.