Що називається, фініш.

Годину тому, поклавши на це більшу частину власного життя, він все-таки заволодів такою жаданою жінкою. Наче для того, щоб відкрити для себе несподівану, нісенітну, жахливу річ — це була… не Зоряна.

Віктор продовжував стояти під струменем води в повній прострації, не уявляючи, що робити далі. Він ще не знав, що проведе з цією жінкою ще близько двох місяців, щоб довершити справи, пов'язані з лікуванням її сина, котрого для себе, подумки, зручніше було називати саме так. Не Олегом, адже хлопець також виявиться тепер несхожим на того Олега, який свого часу тягся до нього і з яким було легко й цікаво. Теперішній Олег ніяковітиме, замикатиметься й не матиме особливого бажання йти на близький контакт. Його більше не цікавитимуть ні машини, ні поп-музика, ні прийоми рукопашного бою. І ні в кому він не бажатиме бачити старшого друга. По суті, вони будуть один для одного зовсім чужими людьми, незважаючи на всілякі обставини, що їх об'єднували. А коли доведеться збиратися всім разом, утрьох, відчуватиметься брак чогось такого… що могло би бути аргументом на користь рішення залишити це назавжди.

Протягом цього часу він ще не раз згадуватиме свою криву яблуню, все більше переконуючись у власній правоті.

А тепер, завмираючи під крижаним струменем, болісно та безнадійно намагаючись розібратися у власних почуттях, Віктор не думав і гадки не мав, що колись, значно пізніше, все-таки зрозуміє: у більшості власних нещасть винен сам. Адже кохав він не Зоряну, а вигаданий ним самим образ, ідеал. От у чім була його трагедія: ціною стількох жертв, ціною неймовірних зусиль завоювавши холодну та недосяжну снігову королеву, отримати звичайнісіньку, нічим особливим непримітну жінку. Нічим, окрім імені.

Адже її звали Зоряна.

XXXV

XXXV

Віктор і сам не знав, навіщо їхав сюди. Жодних конкретних планів не було. Просто не мав куди подітися. За останній місяць він об'їздив дороги центральної частини України, просто підбираючи пасажирів то тут, то там, механічно задовольняючи звичку заробляти собі на життя. Останній тиждень його машина простояла на стоянці, а сам він протинявся Бердичевом, міряючи кроками бруківку горбатих вуличок центру та асфальт новозбудованих районів.

Як на тверезий погляд, це було щось на зразок бомжування, хіба що з тією відмінністю, що бомжі не їздять машинами. А так… Спав будь-де, їв будь-що, одяг прав у річці. Ну і ще щоранку старанно голився, чого, звісно, не робить згадана категорія людей.

Голова його тепер була вільною від будь-яких думок. Щодня Віктор розважливо спостерігав, як іде дощ або стікає роса по стеблах рослин під променями ранішнього сонця. Ні, він завжди це помічав, але раніше оці чарівні краплі дощу або роси були своєрідною матрицею, на якій закарбовувалося все те, чим він жив. І роздивляючись, як важкі краплі зливаються з поверхнею води, утворюючи на ній бульки, він подумки перебував десь у зовсім іншому місці — поруч із Зоряною або на митниці. Дивлячись, як на смарагдовому листку нічна паморозь збирається в поступово тепліючі краплі та нависає на його кінчику, він завжди раніше чув голос Тараса Леми або синтезатори Войтовича, які так само збирали елементи звучання у щось потужне та грандіозне.