Він схопив Віктора за руку й енергійно потяг до власних апартаментів. Тут всюди було цілковите «евро». Вишуканий офісний стиль і водночас щось затишне та оригінальне. Але роздивитися в деталях не вистачило часу. Войтович безперервно говорив, вказуючи руками то на одне, то на інше, поки вони дісталися його кабінету. Секретарка у кращих традиціях — модельна зовнішність і стриманий макіяж — також здивовано скинула бровами, коли побачила майже в обіймах із шефом це пожмакане несвіже створіння. Хоча, загалом, за півроку вона звикла бачити тут усяких людей.

— Ну ось, тут я тепер працюю, — сказав Войтович, падаючи на диван і запрошуючи гостя. — Це моя власна студія. Те, що ти бачиш, у недалекому майбутньому буде найпотужнішою у країні кухнею з вироблення аудіопродукції та відеокліпів. Продукції найширшого вжитку.

— Після Леми ви вирішили вдатися до найширшого вжитку? — Погляд Віктора не висловлював подиву, але тон віддавав якимось нерозумінням.

Лише зараз Віктор усвідомив, що не говорив ще з метром про Лему й не уявляв, що йому відомо про зникнення кумира. І якщо Лема, образно кажучи, не попрощався з Войтовичем, той мав би виявляти неабиякий інтерес і принаймні запитати, що відомо про це Віктору.

— До чого тут Лема? — скривився Войтович. — Музика — це взагалі продукція широкого вжитку, як кіно і література… Саме це я мав на увазі. Ти просто не так зрозумів. Я зовсім не хотів сказати, що продукуватиму «ширпотреб». А куди ти пропав? Я дзвонив, шукав… Ти що, поміняв мобільний?

Войтовича наче цікавили нюанси зникнення не Леми, а його, Віктора.

— У мене взагалі немає мобільного.

— Чому? Ти ж мав…

— А навіщо він мені?

— Ну… — розвів руками Войтович, — хоча б для того, щоб я міг тебе знайти…

— З мене зараз ніякої користі.

До кабінету завезли столик, сервірований справді за вищим розрядом, але Войтович навіть не звернув на нього уваги.

— Не розумію… В тебе щось сталося? — Він пильно подивився на Віктора.

Той лише невизначено знизав плечима й похитав головою.

— Ану, розповідай. Я дивлюся, з тобою щось не те. Кажи.

— Та, начебто нічого, — заспокоїв його Віктор. — Просто… машинами більше не займаюся, муза втекла… Спокійний період у житті.

— Гм… ясно… — Метр пошкріб потилицю. — А причина твоєї появи, на яку я вже не надто сподівався?

— Так… Вирішив провідати. Був у Києві… Можна, я щось з'їм, бо воно тут стоїть і пахне…

— Господи… звісно! Давай! — Він визирнув у коридор і сказав секретарці: — Валю, іди скажи, що запису сьогодні не буде. Завтра. Давай, — він знову вмостився на дивані й почав розкорковувати пляшку. — Біс із ним. Сьогодні розслабимося. Ну його в баню…