(Мамо, можна я ще трохи посплю?
БУДЬ ЛАСКА…)
Це пролунало у голові надто несподівано, — вона не встигла заглушити його. Це прорвалося через бар’єри позамежевого гальмування і паралізувало роботу кори головного мозку. На коротку, здичавілу від страху мить.
Це — не слова. Навіть не молитва.
(НЕ ТРЕБА…)
Вона не встигла. Приведена у рух ланцюгова реакція могла перерватися тільки після зіткнення з землею.
(О БОЖЕ…)
Це був пусковий механізм кінця світу.
Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку. Наважилась встати. Спробувала закричати.
…Отямилась, коли небо з сірого стало рожевим. Реанімоване кимось небо.
Сон був короткий, як постріл. І так само вбивчий.
Мляво, за звичкою, попросила у Бога смерті. Бабці з їхнього під’їзду кажуть, якщо довго і щиро чогось просити, воно обов’язково збудеться.
Бог нагадав їй, що існують знеболювальні препарати.
Напевно два роки, — це надто короткий час, щоб там нагорі її почули. А може вона недостатньо щира?
Не навчена просити?
І мама померла, перш ніж Олена встигла спитати, чому вона так погано її виховала.
— Ненавиджу Тебе, — мляво повідомила вона Богові. — Навіщо Ти мене воскресив?.. Ненавиджу вас обох.