Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, 27 січня 1991 року

Лежачи на старій продавленій канапі, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозі кімнати несподівано виникла мати і тремтливим голосом спитала:

– Синку, ти не сваритимеш мене?

– Що-що?..

Він трохи повернув голову й одразу ж зіпнувся на лівий лікоть, запитавши вкрай занепокоєним тоном:

– Мамалушо, що сталося?!

– Біда, синку, ох, біда!

– А саме?..

Лікерія Марківна не відповіла, лише мовчки покрутила головою. Тоді Микита підвівся з канапи, підійшов до матері, обійняв її за плечі та якомога ніжніше пообіцяв:

– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тільки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся бліда й аж трусишся?

Якщо він і перебільшував, то лише зовсім трішки. В усякому разі літня жінка явно почувалася не у своїй тарілці й дивилася на сина спідлоба, немов побитий собака. У цьому погляді відчувалося німе каяття і благання про вибачення. Не маючи сил терпіти цей погляд, Микита мовив рішучіше:

– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зізнаєшся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаєш: я таки зроблю щось, що тобі дуже не сподобається. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повір мені…

Літня жінка тяжко зітхнула, обережно потягнулася до синової руки, скинула її з плечей, немовби порох обтрусила. Зітхнула:

– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.

– Мамалушо, що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.

– Свідчить, синку, ой свідчить…

– Мамалушо!..

– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..

– Чому?!

– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…