– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!

– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…

Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.

– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.

– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.

Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:

– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.

А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:

– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.

Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:

– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.

– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.

– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..

«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:

– То ти не сваритимеш мене, синочку?

– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.

– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?

– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!

– А як же їх ще назвати…

– ПАПІРЦЯМИ – от як!..