— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґрему, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

…Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так низько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід…

LXXVI

12 серпня 2012 року, 10:24 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, давно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них на пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Дежавю — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше…

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущами і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягши коліна аж до губів, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої трави і поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?.. — притишено долинуло з тропічного лісу.