12 серпня 2012 року, 08:56 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

— Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки».

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

— Сатомі-і-і!

І через такий самий проміжок озивався Ґрем:

— Satomi!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раунду перегуків Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

— Сьомо, — неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо!