І попри це Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.

Хлопець стояв, не відійшовши й метра від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалась за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, у Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома зіщулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутись на жертву, вкусити, впустити отруту і пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледь чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».

(я не встигну тебе витягти…)

За мить до того, як піддатись натиску чорноти, що одурманювала, й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись вгору по стінах. У голові мимоволі спливло чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, наче епітафії на надгробних каменях, їхня монотонність дико контрастувала з виразистими й розбірливими знаками на гранях з білого мармуру.

«Що там?» — згадав росіянин.

«Дати…» — відповів Джейсон.

«Дати?..»

Хлопець пересилив себе і залишився на місці.

Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни і обережно нахилив обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник (хлопець не здивувався б, якби з пристінку прорізався ікластий монстр і скочив на нього), але цікавість відтіснила боязнь і вернула самовладання. Принаймні на якийсь час.

Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. В Чорній залі знаходилися справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались в усі боки. На темних гранітних стінах не було клаптика, до якого можна було б прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. З першого погляду Сьома усвідомив, що розшифровка письмен триватиме відчутно довше, ніж життя середньостатистичного науковця — надто хаотичними, невпорядкованими виглядали написи.

В той же час відчувалася система. Проникливим оком людини, яка багато часу приділяла декодуванню різноманітних шифрів, Сьома помітив, що всі рядки, котрі збігали вглиб кімнати, починались числами…

(дати… дати?)

…числами, розділеними подвійними вертикальними рисками.

Чорнота душила, згущувала кров, сповільнюючи серцебиття, закупорювала легеневі альвеоли, перепиняючи доступ кисню. Сектор огляду звузився, стиснутий пітьмою, так наче на очі начепили невидимі шори. Хлопцю вдруге довелося тамувати бажання дременути геть. Дивлячись, як дрижання долоні передається на ліхтар і сповзає на контури тіней довкола, він поставив ліхтар на долівку і сфотографував фрагмент стіни — частину над самою підлогою. Роздивився знімок, стараючись не думати про освітлений коридор, Білу кімнату і горішню терасу, де скоро подадуть сніданок.