23 серпня 2012 року, 07:52 (UTC – 5) Паїтіті

Левко прокинувся і здригнувся. Сьома лежав на боку, незграбно витягнувши зламану ногу, і свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкнена електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.

— Чого вилупився? — прохрипів українець. Горлянка була сухою після сну.

— Доброго ранку, — рівним голосом привітався Семен.

— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?

«Очі… Що, в біса, з його очима?!»

Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.

— Так. Годину тому.

Лео не стримався і покосився на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім встав, потягнувся і почав натягувати джинси й футболку.

— Я вмиватися.

— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.

— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?

— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.

Українець сконфужено знизав плечима:

— Гаразд.

Вийшовши на терасу, Левко потягнувся. По тому пройшовся долонями по переднім кишеням і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями всередину. Ні, не помилився — кишені пусті.

— Де ж вона?.. — пробурмотів хлопець.