24 серпня 2012 року, 06:47 (UTC – 5) Паїтіті

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О, Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…

У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалось, наче в м’яз застромили розігріту до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілось знеболювальних пігулок чи… кокаїну, проте всі ці почуття були затушовані, проступали наче через целофан, і Сьома міг з ними миритися. Набагато гіршим (і важливішим) видавався післясмак сновидіння. А снилося хлопцю, як він…

сидить у батьківському котеджі на півдні Франції, ліворуч від нього розчинене вікно (вітер гойдає фіранки), крізь яке постає дивовижний вид на гори. Він дивиться телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, другий, третій, і все марно, бо скрізь показують одне й те ж — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватись від зображень, що миготять у телевізорі, але мозок хоч-не-хоч всотує інформацію з «ящика». На екрані з’являється велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі (Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France»). Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. В лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», відразу за яким йде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»[187]. Справа, в правому нижньому куті, стоїть дата — 1 червня 2009 року. І сторожкий, немовби придавлений голос дикторки за кадром промовляє: