Потім затьмарення, обличчя й голоси, яких він не пригадував, і врешті він виринув тут, у маленькому будиночку, який побудував власними руками на околиці Маунтін-Сіті. Бо теперішнє було теперішнім, і велика хвиля бунту, що захопила цілу країну, відступила, і молодотурки[162] перетворилися в основному на старих рецидивістів із сивими бородами та великими згарищами там, де були їхні будинки, — лишилися самі руїни, малий. Парубка в жовтих трусах він бачив дуже давно, та наразі Кіт Брейдентон і сам мало на хлопчиська не перетворився.

Господи, невже я помираю?

Брейдентона охопив пекучий жах, і він відбивався від цієї думки, а в голові його надувався й клубочився жар, справжня піщана буря. Та раптом його шарпке дихання зупинилося — унизу, за зачиненими дверима спальні, почав наростати якийсь звук.

Спершу Брейдентон подумав, що то пожежна чи поліцейська сирена. Вона розросталася, гучнішала, наближалася. За тим шумом різко гупали кроки — вони пролунали коридором, перетнули вітальню й так загамселили сходами, немов ними мчала навала готів.

Брейдентон підсунувся вище на подушку. Він нажахано скривився, а очі на набряклому, зчорнілому обличчі перетворилися на два блюдця, та звук наростав. Це була вже не сирена, а різкий, заливистий вереск, на який була не спроможна людська горлянка — крик банші або якогось страховинного Харона, який прийшов, щоб переправити його через ріку на межі світу живих і царства мертвих.

Тепер звук бігу стугонів у верхньому коридорі й рухався просто на нього — дошки скрипіли, стогнали й скаржилися під вагою безжальних стоптаних підборів, і раптом Кіт Брейдентон зрозумів, хто це, і закричав, коли двері розчахнулися й до спальні увірвався чоловік у линялій джинсовій куртці. Наче біла, мерехтлива шеренга пожбурених ножів, на обличчі, як у божевільного Санта Клауса, сяяла посмішка вбивці, а на правому плечі він ніс оцинковане відро.

— ХА-А-А-А-АЙ-ЙА-А-А-А-А-А!!!

— Ні! — заголосив Брейдентон, звівши з останніх сил руки. — Ні! Ні-і!..

Відро перевернулося, і з нього ринула вода, що немов зависла в повітрі, осяяна жовтим світлом від лампи — найбільший у цілому всесвіті діамант, крізь який виднілося обличчя темного чоловіка — заломлене, викривлене й від цього схоже на пику щасливого троля, який щойно виліз із найтемніших, набитих лайном кишок пекла, щоб побіситись у світі людей. Вода шугонула донизу, і від раптового холоду горлянка в Брейдентона миттєво розтулилася, вичавивши зі своїх стінок великі краплини крові. Він хапнув повітря, одним спазматичним рухом скинув із ліжка покривало й тепер міг вільно сидіти або лежати й грітися, наче риба на сонці, тоді як через цю вимушену боротьбу його тіло шмагали судоми, наче хорти, що гризуться на бігу.