Він закричав. Раз, удруге. А тоді просто лежав із вибалушеними очима й трусився в гарячці від маківки до пальців на ногах. У голові гупало, очі вилазили з орбіт. Подразнене горло знову стислося до болючої шпарини, і Брейдентон продовжив жалюгідну боротьбу за кожен подих. Його тіло почало сіпатися й тремтіти.

— Так і знав, що це тебе остудить! — радісно вигукнув чоловік, відомий йому як Річард Фрай, і кинув відро. — Що за діла, я так і знав, що це поможе, Кінгфіш[163]! Маєш мені дякувати, любий друже, маєш дякувати. Не чую. Не можеш говорити? Ні! Та глибоко в душі ти знаєш, що можеш. Ти знаєш, і я знаю. Йі-і-і-і-г-а-а-а!!!

Він підскочив з розчепіреними колінами, наче Брюс Лі в одній з епічних стрічок про кунг-фу від Ран Ран Шо[164], і на мить завмер у повітрі просто над Кітом Брейдентоном — так само, як вода перед цим, і його тінь заплямувала груди хворого в мокрій піжамі. Брейдентон слабко зойкнув. А тоді коліна Річарда Фрая опустилися з боків грудної клітки, промежина зависла в кількох дюймах над тілом Брейдентона, а обличчя палало, як смолоскип у підвалі якогось готичного роману.

— Мусив тебе розбудити, друзяко, — сказав Фрай. — Не хотілося, щоб ти відчалив, а ми так і не перекинулися слівцями.

— …злізь… злізь… злізь із мене…

— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.

Страх виповнив Брейдентона агонією, і він міг лише важко сопіти, труситися й намагатися відвернути очі від того радісного полум’яного обличчя.

— Є розмова про кораблі, морських котиків, морський віск і наявність жала в бджоли. А ще про папери, які ти мав для мене підготувати, про автівку та ключі до неї. Так от, у твоєму гей-ражі стоїть «шеві», та я знаю, що то твій пікап, котику. Що скажеш?

— …вони… папери… не можу… говорити…

Він хрипко хапнув повітря. Його зуби стрекотали, наче дрібні пташки на дереві.

— Краще тобі розговоритися, — сказав Фрай та виставив великі пальці.

Пальці, як і решта, мали по два суглоби, та він закрутив ними під кутами, які заперечували і біологію, і фізику.

— Бо як мовчатимеш, мені доведеться зробити з твоїх небесно-блакитних оченят брелок, і пеклом ти гулятимеш разом із псом-поводирем.

Він тицьнув пальцями в Брейдентонові очі, і той безпорадно втиснув голову в подушку.

— Скажеш, і я лишу тобі потрібні пігулки, — сказав Фрай. — Більше того, я навіть потримаю тебе, щоб ти їх ковтнув. І тобі покращає, друже. Ті пігулки геть усе владнають.

Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.

— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.