Ззаду почулося якесь шарудіння, і Стю рвучко крутнувся в той бік. До нього згорблено шкутильгав Елдер. Руки обвисли. З однієї очниці стікав слиз і стирчала зазубрена пластикова скалка. Елдер посміхався.

— Не рухатися, — сказав Стю.

Він наставив на Елдера револьвер, ухопившись за нього обома руками, та дуло все одно трусилося.

Елдер ніяк не показав, що почув його. Він підступав дедалі ближче.

Скривившись, Стю натиснув на гачок. Пістолет сіпнуло віддачею, і Елдер спинився. Посмішка стала гримасою, немов Елдера штрикнула раптова колька. На грудях його білого комбінезона з’явилася чорна дірочка. Він погойдався кілька секунд, а тоді впав на живіт. Стю прикипів до місця. Деякий час він просто бездумно дивився на труп, а тоді вилетів до кімнати, де лежали його речі.

Він спробував повернути ручку дверей в іншому кінці приміщення, і вони відчинилися. За дверима тягся коридор, освітлений безшумними флуоресцентними лампами. На півдорозі до ліфта Стю побачив самотні ноші — вони стояли біля кімнати для медсестер. Чувся слабкий стогін. Хтось без кінця заходився грубим, тріскучим кашлем.

Стю повернувся, зібрав свій одяг та взяв його під пахву. Потім вийшов із кімнати, зачинив за собою двері та пішов коридором. Долоня пітніла від рукоятки Елдерового револьвера. Стю підійшов до нош і озирнувся. Порожнеча з тишею діяли на нерви. Ніхто вже не кашляв. Він очікував побачити за спиною Елдера — повзе чи крадеться, щоб виконати свою останню директиву. Стю зловив себе на тому, що починає сумувати за замкненим, однак знайомим простором своєї палати.

Знову почувся стогін, цього разу гучніший. Біля ліфтів коридор розгалужувався під прямим кутом і тягся в обидва боки. Притулившись до стіни, там стояв чоловік, у якому Стю впізнав одного із санітарів. Його обличчя роздулось і почорніло, а груди рвучко здіймались і опускались. Він знову застогнав. Біля санітара в позі ембріона лежав мрець. За ними в коридорі — ще три тіла: два чоловічі, одне жіноче. Хворий чоловік («Вік, — згадав Стю, — його звати Вік») знову розкашлявся.

— Господи, — мовив Вік. — Господи, що ти тут робиш? Ти ж маєш сидіти в себе в кімнаті.

— Приходив Елдер, хотів зі мною розібратись, а натомість я розібрався з ним, — відповів Стю. — Мені пощастило, що він був хворий.

— Господи милосердний, ще й як пощастило, — сказав Вік, і його груди струсив новий напад кашлю, цього разу слабший. — Ох, мужик, так болить, ти й не повіриш. Ну й пиздець вийшов. Господи милосердний.

— Слухай, я можу тобі якось допомогти? — розгублено спитав Стю.

— Якщо ти серйозно, то пристав пушку до мого вуха й натисни на гачок. Воно шматує мене зсередини.