Ще поліцейський зауважив, що сам почувається добре, та щойно скінчиться зміна, вшиється к бісовій матері. Він чув, що до ранку військові перекриють траси 17, I-10 та 80, тож збирався взяти жінку, свого пацана, усі можливі припаси та засісти в горах, доки все мине. У нього там є хижа, і якщо хтось спробує підійти ближче ніж на тридцять ярдів, він прострелить йому голову.

Наступного ранку в Треска вже текло з носа, і він сказав, що його лихоманить. Посмоктуючи пальці, Ллойд згадав, що бідолаху аж тіпало від паніки. Треск кричав до кожного охоронця, щоб його забрали з камери, доки він зовсім не зліг. Поліцейські не зважали ні на нього, ні на решту в’язнів, які також розбурхалися й поводилися, наче голодні леви із зоопарку. Ось тоді Ллойд справді злякався. Зазвичай коридорами суворки завжди сновигало з двадцять гандонів. То як так сталося, що тепер по той бік ґрат лише чотири чи п’ять морд?

Того дня, двадцять сьомого числа, Ллойд почав з’їдати лише половину страв, що запихали до його камери, а залишки, якими б мізерними вони не були, ховав під матрац.

Учора Треск зненацька забився в конвульсіях. Обличчя стало чорним, як піковий туз, і він сконав. Ллойд тужно подивився на Тресків напівз’їдений обід, та дістати його ну ніяк не міг. У суворці було ще кілька охоронців, та до шпиталю вже нікого не носили, навіть геть хворих. Може, вони й у шпиталі помирали, і начальник вирішив не марнувати зусиль своїх підлеглих. По тіло Треска ніхто не прийшов.

Учора після обіду Ллойд вирішив подрімати, а коли прокинувся, у коридорах їхнього корпусу було порожньо. Вечерю не принесли. І тоді в крилі дійсно заревли, як у клітці з левами. Ллойдові не ставало уяви, щоб подумати, який би стояв галас, якби всі камери суворки були повні. Він не здогадувався, скільки в’язнів живі й досить жваві, щоб вимагати вечерю, та від луни здавалося, що чимало. Ллойд знав лише те, що праворуч на Треска злітаються мухи, а камера зліва порожня. Її колишнього мешканця, молодого балакучого негра, який спробував обчистити одну бабцю, та ненароком її прибив, уже кілька днів як забрали до шпиталю. Навпроти Ллойд бачив дві порожні камери та ноги одного чоловіка, який сів за те, що за дріб’язковою грою в покено[168] вбив своїх дружину та шурина. Очевидно, Вбивця Покено (так його прозвали) вийшов із гри за допомогою паска або, якщо ремінь забрали, штанів.

Пізніше того ж вечора, коли автоматика ввімкнула світло, Ллойд з’їв трохи квасолі, яку заховав два дні тому. Смакувало жахливо, та він однаково все з’їв, запив водою з унітаза, заповз на койку й притиснув коліна до грудей, проклинаючи Баца за те, що той вплутав його в таку халепу. Усе через Баца. У самого Ллойда не вистачило б амбіцій влізти в щось настільки серйозне.