Редман промовчав.

— Ну, я б уже повертався, — жваво сказав Бейтман. — Я вже захмелів, і здається, що після обіду поллє дощ.

Він рушив до краю галявини, пошарудів у кущах і за хвилину повернувся з тачкою. Потім старий опустив сидіння табуретки, поклав її в тачку разом із палітрою та кулером, а зверху дбайливо примостив свій посередній малюнок.

— Ви це аж сюди котили? — спитав Стю.

— Котив, доки не впав в око цікавий пейзаж. Щодня виходжу в іншому напрямку. Непогана розминка. Якщо ви йдете на схід, чому б вам не завітати до Вудсвілля й не заночувати в моєму домі? Тачку можемо котити по черзі, а в тому струмку холоне ще одна упаковочка пива. Тож додому котитимемося з шиком.

— Згода, — сказав Стю.

— От гарний чоловік. Певне, плескатиму язиком аж до дому. Східний техасцю, ви в руках професора Пустомелі. Як набридну, просто скажіть, і я заткаюсь. Без жодних образ.

— Я люблю слухати, — мовив Стю.

— Значить, вас сам Бог послав. Ходімо.

Вони рушили трасою 302. Один котив тачку, другий пив пиво. Вони мінялися, та Бейтман торочив без упину — продовжував свій безкінечний монолог, легко жонглюючи темами. Поряд вистрибував Коджак. Стю слухав супутника, задумувався про щось своє, а тоді знову повертався до плину розмови. Його збентежила картина, яку змалював Бейтман: сотня невеликих анклавів (зокрема мілітаристичних), які існують на землях, де всюди, наче іграшкові кубики, розкидана зброя Судного дня. На диво, його думки постійно поверталися до сну Ґлена Бейтмана — сну про безликого чоловіка на вершині високого будинку чи скелі, про чоловіка з червоними очима, який стоїть спиною до сонця й тривожно дивиться на схід.

———

Він прокинувся незадовго до півночі, весь спітнілий. Він кричав уві сні? Наче ні: із сусідньої кімнати чулося повільне й розмірене дихання Ґлена Бейтмана, і було видно, що Коджак спить у коридорі, поклавши морду на лапи. Місячне сяйво так яскраво окреслювало предмети, що все здавалося нереальним.

Прокинувшись, Стю сів, спершись на лікті, але тепер він ліг назад на вологе простирадло й накрив очі рукою. Він не хотів пригадувати той сон, однак не міг його позбутися.

Стю знов опинився в Стовінгтоні. Елдер був мертвий. Усі були мертві. Будівля нагадувала лункий склеп. Вижив лише він, і вихід ніяк не знаходився. Спершу він спробував опанувати паніку. «Іди, не біжи», — повторював він собі, та знав, що скоро зірветься. Крокував він дедалі швидше, і бажання озирнутися й пересвідчитися, що позаду тільки луна, ставало непереборним.

Він пройшов повз зачинені двері офісів, повз молочно-матові шибки з чорними іменами. Повз перекинуті ноші. Повз тіло медсестри із задертою до стегон білою спідницею та зчорнілим, перекошеним обличчям — вона лежала й дивилась у стелю з флуоресцентними лампами, схожу на перевернуті формочки для льоду.