— А як щодо другого варіанта?

— Ми можемо добити наш вид самотужки, — спокійно промовив Бейтман. — Насправді я гадаю, що це цілком можливо. Може, не одразу, бо вцілілі зараз дуже розпорошені. Однак людина товариська, соціальна тварина, і врешті-решт ми знову згуртуємося. Бодай для того, щоб поділитися оповідками про те, як пережили страшну епідемію дев’яностого року. Як не пощастить, більшість угруповань, що зараз формуються, стануть примітивними диктаторськими спільнотами, у яких заправлятимуть новоявлені цезарі. Може утворитися кілька освічених, демократичних спільнот, і я вам точно назву необхідну умову для появи таких товариств у дев’яностих та на початку нульових років: достатня кількість технічно підкованих людей, які б повернули світло. Зробити це можна, і то запросто. Ми ж не на спустошених руїнах ядерної війни. Усі механізми й машини стоять і чекають, доки з’явиться потрібна людина — та, яка знає, як зачистити контакти й замінити спрацьовані вальці. Людина, яка їх запустить. Питання лише в тому, скільки вцілілих розбираються в технології, яку всі ми сприймали за належне.

Стю сьорбнув пива.

— Думаєте? — спитав він.

— Атож. — Бейтман також ковтнув пива, а тоді нагнувся до Стю й похмуро всміхнувся. — А тепер, містере Стюарте Редман зі східного Техасу, дозвольте змалювати вам одну гіпотетичну ситуацію. Уявімо, що в Бостоні в нас є спільнота А, а в Ютиці — спільнота Б. Вони знають одна про одну, і кожна спільнота в курсі про умови, у яких живе протилежний табір. Спільнота А процвітає. Вони оселилися на Бікон-Гілл[205] і живуть у розкоші, бо виявилося, що один із членів спільноти — ремонтник із «Кон Ед»[206]. Цей парубок досить розумний, щоб запустити електростанцію, яка живитиме Бікон-Гілл. В основному все зводиться до того, щоб клацнути вимикачами, що відрубилися, коли станція перейшла в режим автоматичного вимкнення. І коли все запуститься, воно працюватиме на автоматі. Ремонтник може навчити інших членів спільноти А, за якими приладами слідкувати, на які важелі тиснути. Турбіни працюють на пальному, а зараз його хоч залийся, адже всі, хто ним користувався, дали дуба. Тож Бостону годі скаржитися. Є тепло, щоб зігрітися взимку, є світло, щоб почитати ввечері, є охолоджувальні прилади, щоб випити шотландського віскі з льодом, як цивілізована людина. Справді, не життя, а ідилія. Середовище не забруднюється. Ліків вистачає. Расові негаразди в минулому. Їжі вдосталь. Немає проблем із грішми чи бартером, бо товарів із головою — бери що хочеш. Добра стільки, що невеличкій спільноті вистачить на три століття наперед. Гадаю, те саме буде й зі сферою послуг. Говорячи соціологічною мовою, така спільнота може стати комуною. Без диктатури. Необхідне підґрунтя для диктатури — нужденність, непевність, бідність… Цього просто не існуватиме. Певне, важливі питання в Бостоні вирішували б на міських зборах. Отаке було б там правління.