Можливо, варто було б із нею поговорити. Можливо, цього вона й прагнула.

— Це ж не довбана групова терапія, — промовив він уголос.

Це була гра на виживання. І Рита з неї вибула — не стало сил. Можливо, вона знала, що не подужає випробування, від того дня в Центральному парку, коли недбало стрельнула в китайську вишню — стрельнула з дешевого 32-каліберника, що міг вибухнути просто в її руці. Можливо…

— Можливо. До сраки! — гаркнув Ларрі.

Він хотів хильнути води з фляжки, та нічого не лишилось, а в роті й досі стояв в’язкий присмак. Можливо, по всій країні було повно таких, як вона. Чого б це грип оминав лише найвитриваліших? Десь зараз може бути якийсь молодик у чудовій фізичній формі й з імунітетом проти грипу, що помирає від тонзиліту. «Гей, народ, та в мене таких цілий мільйон!» — сказав би Генні Янгмен[225].

Ларрі сидів на майданчику біля траси, з якого відкривався мальовничий краєвид. Він дивився в бік Нью-Йорка, і Вермонт вкривав золотавий ранковий туман — від пейзажу перехоплювало подих. Дорожній знак зазначав, що він на Дванадцятимильному колі[226]. Насправді очей Ларрі вистачало набагато далі. Ясної днини можна було й за обрій зазирнути. Біля невисокого муру, що оточував майданчик, валялося кілька розбитих пляшок від «Бадвайзера». І використаний презерватив. Ларрі подумав, що тут часто збиралися старшокласники: приходили в сутінках, щоб подивитися, як загоряються вогні міста внизу. Милувалися видивом, а тоді трахалися. І казали: «Та, велике діло».

То чого він узагалі так похнюпився? Адже він із собою чесний, хіба ні? Так. І найгірше те, що він відчуває полегкість, так? Полегкість, бо зняли камінь із горба.

Ні, найгірша — самотність.

Сентиментально, однак правдиво. Він хотів, щоб хтось був поряд, хтось, із ким можна розділити красу краєвиду. Хтось, кому сказав би: «Ясної днини можна й за обрій зазирнути», — скромно, однак дотепно. А єдина його супутниця лежить у наметі за півтори милі звідти. З повним ротом зеленої блювоти. Дерев’яніє. І мух приваблює.

Ларрі поклав голову на коліна й заплющив очі. Він пообіцяв собі, що не заплаче. Плакати він не любив майже так само, як і блювати.

———

Урешті-решт Ларрі засцяв. Він не зміг її поховати, хоча й намагався застрахати себе найстрашнішими óбразами, які тільки спадали на думку: жуки, опариші; бабаки, що почують її та прийдуть перекусити; несправедливість, коли одна людина кидає іншу, наче обгортку від цукерки або бляшанку від пепсі. А ще поховання видавалося йому чимось незаконним, та, правду кажучи (а він же правду казав, чи не так?), це була лише дешева демагогія. Він міг присилувати себе з’їздити до Беннінгтона, вломитися в Завжди Популярну крамницю госптоварів, узяти Завжди Популярну лопату та супутнє Завжди Популярне кайло. Міг навіть повернутися туди, до мальовничого, спокійного місця й вирити Завжди Популярну могилу неподалік від Завжди Популярного Дванадцятимильного кола. Однак залізти в намет (у якому зараз тхне, як у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1, де навіки засіла Завжди Популярна моторошна цукерка), розстебнути Ритин бік спальника й витягти її задубіле, мішкувате тіло, підхопити його під пахви, відтягти до ями, вкласти туди й накидати зверху землі, спостерігаючи, як ґрунт прибиває її волосся та плюхає на білі ноги з набряклими вузлами варикозних вен…