Та коли мить слабкості минула, Ларрі оглянув себе й вирішив, що, зрештою, з ним усе добре. Він порізав обидві руки, продер новенькі джинси, зчесав праве коліно, та то звичайні подряпини. Та й якого хуя він париться? Байк розбити міг кожен, таке постійно траплялося.

Та він знав, чого психує. Можна було вдаритися головою під правильним кутом, проломити череп і лежати під гарячими променями до самого скону. Або ж захлинутися власним блювотинням, як недавно вчинила одна його подруга.

Непевною ходою Ларрі підійшов до «гарлея» й підняв його. Мотоцикл начебто не пошкодився, однак здавався якимсь інакшим. Спершу він був просто машиною — харизматичною машиною, яка виконувала подвійну функцію: транспортувала його та водночас робила схожим на Джеймса Діна чи Джека Ніколсона з «Янголів пекла на колесах»[227]. Однак тепер мотоцикл шкірився на нього хромованими трубами, наче карнавальний закликайло, який припрошував осідлати двоколісне чудовисько: чи стане мужності, хлопче?

Байк завівся з третьої спроби, і Ларрі покотив із Беннінгтона зі швидкістю пішохода. На руках у нього блищали браслети з холодного поту, і раптом його вхопило бажання побачити бодай ще одне людське обличчя — ніколи в житті йому так цього не хотілося.

Але того дня Ларрі нікого не зустрів.

———

Після обіду він трохи пришвидшився, та навіть тоді, коли дорога попереду була вільна, не наважувався газувати, щойно стрілка спідометра сягала двадцятки. На околиці Вілмінгтона йому трапилася крамниця спорттоварів із мотоциклетним приладдям. Ларрі взяв собі спальний мішок, цупкі рукавиці й шолом, та навіть із захищеною головою боявся витискати більш ніж двадцять п’ять миль за годину. На поворотах із поганим оглядом Ларрі вповільнювався, злізав із «гарлея» та котив його самотужки. У голові кружляли фантазії, у яких він лежав на узбіччі та стікав кров’ю — сам, до смерті.

О п’ятій годині, коли він під’їжджав до Бреттлборо, у «гарлея» засвітився індикатор — перегрівся двигун. Ларрі припаркував мотоцикл і заглушив його зі змішаним почуттям полегкості й огиди.

— З таким самим успіхом міг би його просто штовхати, — сказав він. — Ти придурок, він же розрахований на шістдесят миль за годину!

Ларрі кинув «гарлей» та рушив до міста. Він не знав, чи повернеться по мотоцикл.

Він заночував на громадській сцені Бреттлборо, під прихистком акустичної мушлі. Ларрі ліг спати, щойно стемніло, і одразу ж заснув. Трохи згодом зі сну його висмикнув якийсь звук. Ларрі поглянув на годинник. Тоненькі люмінесцентні стрілки на циферблаті показували двадцяту по одинадцятій. Він сперся на лікоть і подивився в пітьму, відчуваючи над собою величину акустичної мушлі та сумуючи за теплом маленького намету. Ото гарна була парусинова утроба!