Та сам Бейтман не прагнув стати засновником нового суспільства. Його цілком задовольняло те, чим він займався: ходив на прогулянки з Коджаком, малював картини, порався на городі й міркував над соціологічними проблемами, які з’явилися в умовах практично цілковитого вимирання людського виду. Принаймні поки що задовольняло.

«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. “Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно”, — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».

Невже він має рацію? Якщо так… хай їх Бог береже. Останнім часом Стю часто згадував давніх друзів-приятелів. Його пам’ять сильно тяжіла до того, щоб применшувати або забувати їхні неприємні риси: те, як Білл Гепскомб колупався в носі, а тоді витирав шмарклі об підошву взуття; те, що Норм Брюетт бив своїх дітей; те, як Біллі Верекер негарним чином контролював котячу популяцію біля свого дому, розчавлюючи крихкі черепи новонароджених кошенят каблуком чобота «Рейндж райдер».

Думки, що з’являлись у нього в голові, прагнули бути чистими. Полювання на світанку в стьобаних куртках і яскравих помаранчевих жилетах. Покер у Ральфа Ходжеса — Віллі Креддок завжди жалівся, що продув уже чотири бакси, навіть якщо випереджав їх на двадцятку. Згадалося, як одного разу вони вшістьох чи всімох виштовхували з канави «скаут» Тоні Леонмінстера. П’яний, як чіп, Тоні сновигав туди-сюди, розмахував руками й божився всім на світі, що ледве уник зіткнення з вантажівкою, нашпигованою мексами-нелегалами. Господи, ото вони нареготалися. А ще нескінченні етнічні жарти Кріса Ортеґи. І блядки в Гантсвіллі, на яких Джо Боб Брентвуд підхопив мандавошок і намагався всіх переконати, що ті тварюки наповзли з дивана в передпокої, а не з куща його дами. Гарні часи, хай їм грець. Певне, крутелики, які вешталися по нічних клубах, шикарних ресторанах і музеях, сказали б інакше, та було що згадати. Стю згадував колишні пригоди, перебираючи їх знову й знову, наче старий відлюдник, що розкладає пасьянс зі старої, замусоленої колоди. Найбільше йому хотілося почути звук людського голосу, познайомитися з кимось, щоб, коли трапиться щось незвичайне (на кшталт метеорного дощу, який пройшов кілька днів тому), можна було повернутися до нього й спитати: «Ти це бачив?» Стю не славився язикатістю, та й самотність йому ніколи не подобалася.