На очах у Ніка темінь торкнулася землі за три чверті милі[239] від нього, і видовжена блакитна будівля з бляшаним дахом (певне, склад автозапчастин або деревини) гучно вибухнула. Звісно ж, Нік цього не почув, однак повітря так затрусилося, що він похитнувся. Будівля склалася всередину — лійка немов висмоктала з неї все повітря. Наступної миті гофрований дах розломився навпіл. Уламки шугонули доверху й закрутилися в повітрі, зачепившись за верхівку чорної дзиґи. Нік зачудовано спостерігав за тим видивом.

«Я дивлюся на прибульця з моїх найстрашніших кошмарів, — думав Нік. — І це зовсім не чоловік, хоч іноді воно являлось і в людській подобі. Насправді це смерч. Величезний, могутній смерч із заходу, який засмоктує всіх і вся, що трапиться йому на дорозі. Це…»

Тут його схопили обома руками, підняли над землею й засмикнули до комори. Нік озирнувся й здивовано глянув на Тома Каллена. Замилувавшись стихією, він навіть забув про його існування.

— Донизу! — видихнув Том. — Швидше! Швидше! О Боже, так! Це торнадо! Торнадо!

І тут Нік дійсно злякався: Том вирвав його з трансу, і прийшло усвідомлення, де він і з ким. Том тягнув його вниз, до штормового підвалу[240], і Нік відчув дивну монотонну вібрацію. То була найближча подоба звуку, яку він коли-небудь переживав. Воно було схожим на докучливий біль у центрі мозку. Коли Нік спускався за Томом, він побачив незабутнє видовище: дошки, якими була обшита комора, виривались одна за одною — їх висмикувало та пожбурювало в захмарене небо, наче невидимі кліщі рвали коричневі гнилі зуби. Сіно зринало над підлогою та закручувалося в дюжини мініатюрних смерчів — вони стрибали, хиталися, вигиналися… Монотонна вібрація постійно наростала.

Том розчахнув важкі дерев’яні двері й штовхнув Ніка всередину. Там тхнуло вологою гнилістю й пліснявою. В останню мить Нік устиг помітити, що вони ділять штормовий підвал із сімейством обгризених щурами мерців. А тоді Том загрюкнув двері, і вони опинилися в цілковитій темряві. Вібрація стишилась, однак і тоді не зникла остаточно.

Розчахнувши плащ, до Ніка підкралася паніка та зграбастала його у свої обійми. Пітьма залишила йому тільки нюх із дотиком, і жодне з цих чуттів не казало йому нічого втішного. Під ногами постійно вібрували дошки, а сморід… так пахла смерть.

Том сліпо вчепився в його руку, і Нік підтягнув його ближче. Він чув, як тремтів цей розумово відсталий чоловік, і не міг зрозуміти, Том говорить до нього чи плаче. Ця думка ослабила його страх, і він обійняв здорованя за плечі. Том одразу ж пригорнувся до нього, і вони стояли в пітьмі, учепившись один за одного.