Він спинився на тротуарі якраз перед входом до парку й засунув руки в кишені. «Гаразд, — подумав. — Сьогодні заночую тут, разом із Томом. Одна ніч нічого не означає. Принаймні зготую йому гарну вечерю».

Така думка його трохи збадьорила, і він пішов подивитися, куди дівся Том.

———

Тієї ночі Нік спав на парковій лавці. Він не знав, де ночує Том, одначе перше, що він побачив, коли прокинувся наступного ранку (трохи припав росицею, та однаково гарно виспався) і перетнув міський майдан, був Том, що схилився над цілим автопарком іграшкових автівок від «Корджі» та великою пластиковою заправкою «Тексако».

Певне, Том вирішив, що раз можна вдиратися до «Аптеки Нортона», то нічого страшного, якщо він залізе й в інший магазин. Він сидів на бордюрі біля крамниці дешевих товарів спиною до Ніка. На хіднику вишикувалося близько сорока модельок. Біля них лежала викрутка, якою Том розкрутив виставковий стенд. На тротуарі стояли «ягуари», «мерседес-бенци», «роллс-ройси», колекційна модель «бентлі» з капотом лаймового кольору, «ламборґіні», «корд», модифікований «понтіак-бонвіль», «корвет», «мазераті» та, Боже-бережи-нас, «мун» 1933 року випуску. Том схилився над ними, як науковець, і возив їх у гараж, із гаража, закочував на іграшкову заправку. У ремонтному гаражі працював один із підйомників, і періодично Том ставив на нього модельку, вмикав моторчик, щоб підняти платформочку, та вдавав, ніби щось лагодить. Якби Нік мав слух, він почув би, як у цілковитій тиші лунають звуки, якими Том Каллен супроводжує свої фантазії: «бр-р-р-р» — машина заїжджає на пластиковий асфальт; «чк-чк-чк-дінь!» — працює колонка; «ш-ш-ш-ш-ш» — піднімається й опускається ліфт. А ще звучали перемовини хазяїна станції та крихітних людей в іграшкових машинках: «Повний бак, сер? Звичайний? Ще б пак! Мем, дайте-но пройдуся лобовим склом. Гадаю, це ваш карбік несправний. Піднімемо вашу красуню й поглянемо, що там коїться. Вбиральня? Звісно! Отамо, зразу за рогом!»

А над цією картиною висів блакитний купол, який Бог підвісив над цим клаптиком Оклахоми.

«Я не кину його, — подумав Нік. — Не зможу і все». Зненацька його охопив гіркий, раптовий сум. Почуття було глибоким та сильним, і на мить Нікові здалося, що він зараз заплаче.

«Вони пішли до Канзас-Сіті, — подумав він. — Ось що сталося. Усі вони пішли до Канзас-Сіті».

Нік перейшов через вулицю й поплескав Тома по руці. Том підскочив і озирнувся через плече. Його губи напнула широка й винувата усмішка, а з-за коміра виповз рум’янець.

— Так, знаю, це для маленьких дітей, а я вже дорослий, — сказав він. — Знаю-знаю, Бозя мій свідок. Мені це татко казав.