———

9 липня вони обідали в затінку старого красивого в’яза, який ріс на подвір’ї частково зотлілого фермерського будинку. Однією рукою Том їв сосиски з бляшанки, а другою грався машинкою: моделька то заїжджала на заправку, то виїздила з неї. Він супроводжував це приспівом із популярної пісні. Нік уже знав ті слова напам’ять. «Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі-й. Сонце, ти хлопця свого любиш?» — повторював Том знову й знову.

Ніка приголомшували та водночас пригнічували простори країни. Раніше він не задумувався, як легко йому подорожувалося. Відстовбурчуєш великого пальця й чекаєш, доки спрацює закон великих чисел[241]. Зупиниться машина, і зазвичай за кермом сидітиме чоловік із бляшанкою пива, що зручно вмостилася в розвилці ніг. Водій спитає, куди він прямує, і Нік дасть йому папірець, який він тримав напоготові в нагрудній кишені: «Привіт, мене звати Нік Андрос. На жаль, я глухонімий. Я прямую до ________. Буду вдячний, якщо підкинете. Я вмію читати по губах». І це спрацьовувало. Якщо водій нічого не мав проти глухонімих (дехто відмовлявся, та їх було менше), Нік заскакував до автівки, і його довозили куди треба. Або ж підкидали в потрібному напрямку. Машини їли дорогу й видували її разом із вихлопами. Нік вважав автівки різновидом телепортації. Відстань для них небагато важила. Та дорожній рух відійшов у минуле, хоч обережний водій міг проїхати більшістю трас сімдесят-вісімдесят миль, перш ніж натрапити на затор. Та й тоді можна було кинути машину, трохи пройтись і сісти в іншу. Без допомоги двигунів вони були наче мурахи, що повзали по грудях полеглого велета, — комахи, які без кінця курсують між його сосками. Тож Нік мріяв, що коли (не якщо) вони врешті натраплять на когось, це буде, як у його відносно безтурботні дні автостопу: над найближчим пагорбом засяють знайомі відблиски хрому — сяйво водночас приємне й сліпуче. Виявиться, що то звичайна американська автівка, «шеві-біскейн» чи «понтіак-темпест». Старий добрий маслкар. Не «хонда», «мазда» чи «юґо». Американська красуня загальмує, і він побачить водія, чоловіка із засмаглим ліктем, що хвацько стирчатиме з опущеного вікна. «Святий Джо! Ото радий вас видіти, хлопці! Щасливий я сучий син! Пакуйтеся! Довезу вас із шиком!» — гукне усміхнений незнайомець.

Того дня їм ніхто не стрівся, та десятого числа вони натрапили на Джулі Ловрі.

———

Стояло пекло. Майже весь день вони педалили, пов’язавши сорочки на поясі, і обидва вже так засмагли, що зробилися як два індіанці. Того дня їм їхалося не так уже й весело. І все через яблука. Зелені яблучка.