У Ніка закалатало серце, і в скронях навіжено загупала кров. Навіть зір почав трохи збоїти, і в очах заіскрило.

Він кивнув.

— І ти що, не привид?

Нік похитав головою.

— Тоді скажи щось. Якщо не привид, маєш щось сказати.

Він притулив долоню до рота, тоді до шиї.

— А це ще що за прикол?

У її голосі зазвучали істеричні нотки. Нік цього не почув, однак чудово все прочитав на її обличчі. Він боявся підійти до неї, бо щойно він зробить крок, вона може кинутись навтьоки. Йому здалося, що вона боїться не тому, що побачила живу людину, — дівчина на межі зриву й злякалася, що в неї почалися галюцинації. Його знову торкнувся пекучий відчай. Якби ж він міг говорити…

Тому він повторив свою пантоміму. Урешті, то було єдине, що можна було зробити. Цього разу вона все второпала.

— Ти не говориш? Ти німий?

Нік кивнув.

Вона пронизливо засміялася з розчаруванням.

— Отакої! Нарешті я стріла живого чоловіка, а він німий!

Він знизав плечима й криво посміхнувся.

— Ну-у, — протягла вона та рушила проходом до нього, — ти не страшко. Це вже непогано.

Вона взяла Ніка за руку, мало не торкнувшись його грудьми. Він відчув суміш щонайменше трьох парфумів, під якою ховався неприємний запах поту.

— Мене звати Джулі, — сказала дівчина. — Джулі Ловрі. А тебе як? — вона захихотіла. — Але ж ти не можеш мені нічо сказати, правда? Біднен-е-енький.

Вона нахилилася трохи ближче, і груди черкнули об оголену шкіру його руки. Нікові зробилося гаряче. «Та якого дідька, — зніяковіло подумав він, — вона ж іще дитина».

Він відсторонився від неї, дістав із кишені записник і взявся писати. Нік начеркав лише рядок, коли Джулі нахилилася, щоб поглянути, що він пише. Вона була без ліфчика. Господи. Швидко ж вона відійшла від переляку. Його письмо зробилося кострубатим.

— Ух ти, — сказала вона так, наче він був мавпочкою, що знає якийсь особливо вигадливий трюк.