———

Попри те що вона могла рухатися швидше, матінка Ебіґейл ішла дуже повільно, бо о восьмій тридцять сонце було вже тлустим і потужним. Вона не сильно пітніла (на її кістках не було досить плоті, щоб із неї можна було вичавити багато рідини), та коли вона досягла поштової скриньки Ґуделлів, уже було потрібно трохи перепочити. Вона присіла в затінку перцевого дерева та з’їла кілька інжирних батончиків. Не видно було ні орлів, ні таксі. Жінка трохи посміялася з цього, підвелась, обтрусила крихти з плаття й рушила далі. Нє-а, жодних таксі. Господь помагає лише тим, хто помагає собі сам. Та однаково вона чула, як оркестр суглобів уже почав репетицію — увечері гримне концерт.

Вона дедалі більше схилялася над ціпком, хоча зап’ястки вже почали нити. Її броґени[304] з жовтою сирицевою шнурівкою човгали пилом. Пекло сонце, і з плином часу її тінь коротшала. Того ранку вона зустріла більше диких тварин, ніж за всі роки починаючи від двадцятих: лисицю, єнота, дикобраза й ільку[305]. Усюди було гайвороння, що галасливо ширяло в небі. Якби вона почула балачку Стю Редмана з Ґленом Бейтманом про те, як примхливо (принаймні з їхньої точки зору) повівся супергрип, напавши на одні види тварин і навіть не зачепивши інших, вона б засміялася. Хвороба скосила лише свійських тварин, ото й усе. Так, кілька одомашнених видів грип пожалів, але переважно мор забрав людину та її найкращих друзів. Наприклад, собак він поклав, а вовків не торкнувся, бо то дикі тварини, а пси — свійські.

У кожне стегно, коліно, ступню та зап’ясток ніби по розпеченій свічці запалювання загнали — вони іскрили й боліли. Вона йшла й розмовляла з Богом — то вголос, то мовчки, різниці вона не бачила. І знову взялася пригадувати минуле. 1902-й був найкращим роком, це точно. Після нього час ніби прискорився, сторінки товстезного календаря затріпотіли швидше — сторінки, які ніколи не зупиняються та рідко вповільнюються. Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?

Від Дейві Топпса в неї народилося п’ятеро, та одна дитина, Мейбелл, на смерть удавилася шматком яблука. Еббі саме розвішувала прання на задньому дворі, а коли розвернулася, її дитина лежала на спині, хапалася за горло й уже починала синіти. Їй вдалося дістати той кусень, та маленька Мейбелл уже захолола й не ворушилася. То була її єдина дівчинка і єдина дитина, що померла отак випадково.

Наразі вона сиділа в затінку під в’язом, що ріс біля паркана Ноґлерів, і звідти було видно, що за дві сотні ярдів ґрунтівка переходить в асфальтований шлях — там дорога Фрімантлів ставало дорогою округу Полк. Денна спека утворювала марево над асфальтом, а обрій перетворився на ртуть і виблискував, наче вода вві сні. Спекотними днями ту ртуть бачиш постійно, а от наздогнати її не виходить. Принаймні не виходило в неї.