Вони повсідалися, було подано каву, і водій — приємний, із чесним обличчям чоловік на ім’я Ральф Брентнер — сказав:

— Мем, бенкет вийшов на славу. Уже й не пригадую, коли востаннє їв таку смакоту. У вас золоті руки.

Інші схвально загомоніли. Нік усміхнувся й кивнув.

— Бабцю, а можна з вами посидіти? — спитала дівчинка.

— Сонечко, гадаю, ти заважкенька, — мовила старша жінка, Олівія Вокер.

— Дурниці, — відмахнулась Ебіґейл. — У день, коли я не зможу потримати на колінах дитя, мене замотають у саван. Джино, ходи сюди.

Ральф підняв дівчинку й передав її матінці Ебіґейл.

— Як буде важко, лише скажіть.

Він полоскотав лице Джини пір’їною в капелюсі. Вона закрилася руками й захихотіла.

— Ральфе, не лоскочи мене! Не смій мене лоскотати!

— Не переймайся, — змилувався Ральф. — Я надто наївся, щоб довго когось лоскотати.

Він повернувся на своє місце.

— Джино, а що сталося з твоєю ногою? — спитала Ебіґейл.

— Зламала, коли впала з комори, — відповіла дівчинка. — Дік полікував. Ральф каже, що Дік урятував мені життя.

Вона послала чоловікові в окулярах повітряний поцілунок. Той зашарівся, кашлянув і всміхнувся.

Нік, Том Каллен і Ральф натрапили на Діка Елліса посеред Канзасу — він ішов уздовж дороги з рюкзаком на спині й трекінговою палицею[313] в руці. Він був ветеринаром. Наступного дня вони проїздили містечко Ліндсборґ, зупинилися пообідати й почули тихий плач, що долинав із південної частини міста. Якби вітер дув в іншому напрямку, вони б рушили далі.

— Господь змилувався, — усміхнулась Ебіґейл, гладячи дівчинку по волоссю.

Джина жила сама вже три тижні. За день чи два до зустрічі вона гралася на горішньому сіннику в коморі свого дядька, коли тріснуло гниле перекриття. Вона пролетіла сорок футів і впала в нижнє сіносховище. Сіно пом’якшило її падіння, але дівчинка скотилася з нього та зламала ногу. Спершу Дік Елліс мав доволі песимістичний прогноз. Щоб вправити ногу, він зробив їй місцеву анестезію, бо побоявся, що через втрату ваги й загальне виснаження наркоз може її згубити. Головні слова цієї бесіди промовляли, коли Джина Маккоун безтурботно бавилася ґудзиками на платті матінки Ебіґейл.

Джина набирала сили зі швидкістю, яка здивувала їх усіх. Вона одразу ж прив’язалася до Ральфа з його хвацьким капелюхом. Мовлячи тихо та несміливо, Елліс висловив підозру, що передусім дівчинка страждала від самотності.

— Атож, — мовила Ебіґейл. — Якби ви її проґавили, вона б просто захиріла.