— Мем?

Вона повернулася на голос. Поряд із Ніком уже сидів Ральф — у світлі ламп він примружено дивився на аркушик. На колінах Нік тримав блокнот і ручку. Він не зводив із неї очей.

— Нік каже… — Ральф знічено кашлянув.

— Ну-ну.

— Він пише, що йому важко читати по ваших губах, бо…

— Здається, я знаю чому, — сказала вона. — Зараз усе буде.

Вона підвелася й почовгала до комода. Над ним висіло кілька полиць, і на другій стояла пластикова банка з двома вставними щелепами, що плавали в каламутній рідині, наче експонати анатомічного театру.

Вона виловила протези й промила їх ківшиком води.

— Господи милий, збав мене од страждань, — скривилася матінка Ебіґейл і вставила щелепи. — Нам треба поговорити. Ви головні у вашій ватазі, і ми мусимо де з чим розібратися.

— Ну, це не про мене, — сказав Ральф. — Був фабричним працівником на повну ставку та фермером на півставки, а вище й не підіймався. За життя напрацював більше мозолів, ніж гарних ідей. Нік — от він у нас за голову.

— Це правда? — Вона перевела погляд на Ніка.

Той узявся щось хутко писати, а Ральф читав його слова вголос: «Так, ми рушили сюди на мою пропозицію. А от щодо “головного” я не знаю».

— Джун з Олівією ми зустріли за дев’яносто миль на південь звідси, — додав Ральф. — Позавчора — так, Ніку?

Той кивнув.

«Та тоді ми вже прямували до вас, матінко. Жінки також ішли на північ. І Дік. Просто ми вирішили їхати разом».

— А інший люд вам траплявся? — спитала вона.

«Ні, — написав Нік. — Та в мене (і в Ральфа) було відчуття, що вони там були, спостерігали за нами. Певно, боялися. Досі не оговталися від шоку останніх подій».

Вона кивнула.

«Дік каже, що за день до того, як він приєднався до нас, десь південніше від нього проїжджав мотоцикл. Тож так, люди ще є. Гадаю, їх лякає те, що ми рухаємося доволі великою групою».

— Чому ви сюди приїхали?