Він легенько стиснув старій руку й звів очі до її обличчя.

— О Ніку, у моєму серці зачаїлася ненависть до Бога, — сказала матінка Ебіґейл. — Кожна людина, що любить Господа, також і ненавидить Його, бо Він — суворий Бог, ревнивий Бог, Він те, що Він є, і в цьому світі Він дуже часто відплачує болем за службу, тоді як злодії катаються на «кадилаках». Навіть радість від служіння Йому гірка. Я корюся Його волі, та людська моя частка прокляла Його всім серцем. «Еббі, — каже мені Господь, — попереду, далеко попереду на тебе чекає робота. Тож ти житимеш і житимеш, доки плоть твоя не засохне на кістках. Побачиш, як помруть твої діти, а сама й далі топтатимеш землю. Побачиш, як забиратимуть землю твого батька шмат за шматом. А під кінець отримаєш нагороду — поїдеш геть із незнайомцями, полишивши все, що любиш у цьому світі, та помреш на чужій землі, хоча роботу буде ще не скінчено. Отака Моя воля, Еббі», — каже Він. «Так, Господи, — кажу я. — Хай звершиться воля Твоя», — а в душі проклинаю Його та питаю: «Чому так, чому, чому?» І завжди отримую ту саму відповідь: «Де була ти, коли я створював світ?»

Сльози текли з її очей гірким потоком. Вони струменіли та капали на плаття, і Нік здивувався, звідки в старенької взялося стільки сліз: вона була худа, наче суха гілка.

— Поможи мені, Ніку, — мовила вона. — Поможи мені зробити все правильно.

Він міцно стиснув її долоні. Позаду них Джина захихотіла та підняла вгору модельку, і яскрава емаль засвітилася, заблищала на сонці.

———

Дік із Ральфом повернулись опівдні — Дік сидів за кермом новенького «доджа», мікроавтобуса, а Ральф приїхав на червоному евакуаторі з потужним бампером для розштовхування заторів і краном на кузові. Том стояв, тримаючись за гак, і радісно махав до них вільною рукою. Вони загальмували біля ґанку, і Дік вийшов із «доджа».

— В евакуатора, чортяки, гарна радіостанція, — звернувся він до Ніка. — Аж на сорок хвиль. По-моєму, Ральф закохався в ту машину.

Нік широко всміхнувся. До машин підтяглися жінки. Ебіґейл помітила, як Ральф галантно підвів Джун до евакуатора, а вона глянула на радіостанцію й схвально кивнула. У тієї жінки гарні стегна, і, певне, між ними причаїлася чудова пічка. Народить стільки малят, скільки схоче.

— То коли вирушаємо? — спитав Ральф.

«Як поїмо. Випробували Сі-Бі?»

— Ага. Коли верталися, я його й не вимикав. Рипить — страшне. Там є кнопка безшумного налаштування, та працює вона так собі. Одначе можу заприсягтися, що щось чув, статика там чи ні. Щось іздалеку. Може, і зовсім не голоси. Та скажу тобі правду, Ніку, — чхати я на них хотів. Як і на ті сни.