Та вони сиділи не на сомінексі — кожен ковтав на ніч по півтаблетки вероналу. То Стю придумав, коли сни зробились аж надто кепськими й вони всі стали через край нервовими й дратівливими. Перш ніж сказати про це решті, він відвів Гарольда вбік, бо так його можна було задобрити: серйозно спитати його думку з приводу якогось важливого питання. А ще Гарольд багато знав. І це було добре, та водночас і доволі моторошно. Так, наче з ними мандрував якийсь п’ятирядний божок — більш-менш всюдисущий, але емоційно нестабільний і ладний зірватися на істерику будь-якої миті. В Елбані, де вони стріли Марка з Періон, Гарольд узяв собі другий пістолет і тепер ходив зі схрещеним на поясі патронташем, наче осучаснена версія Джонні Рінґо[321]. Френ було шкода Гарольда, та він почав її лякати. Раптом одного вечора він з’їде з котушок і влаштує стрілянину? Вона часто згадувала той день, коли в Гарольда стався зрив і він заплаканий ганяв із газонокосаркою в самих плавках.

Вона знала, як Стю поділився з ним своєю думкою — дуже тихо, мало не по-змовницьки: «Гарольде, ці сни до добра не доведуть. У мене є одна думка, та я не впевнений, як усе провернути… легке заспокійливе… доза має бути якраз такою, як треба. Переборщимо, і ніхто не прокинеться, якщо раптом щось станеться. Можеш щось запропонувати?»

Гарольд сказав, що можна спробувати пігулку вероналу (він був у всіх аптеках), і, якщо ліки обірвуть цикл снів, дозу слід зменшити до трьох чвертей пігулки, а коли й це спрацює — до половини. Стю переговорив віч-на-віч із Ґленом, і коли виявилося, що той гадає так само, вони здійснили експеримент. Коли дозу зменшили до чверті, сни почали повертатися, тож вони спинилися на половині.

Принаймні всі решта.

Щовечора Френні брала ті ліки, та замість ковтнути ховала їх. Вона не знала, чи може веронал зашкодити її дитині, та ризикувати не збиралася. Подейкували, що навіть аспірин здатний розривати ланцюги хромосом. Тож сни продовжували її мучити — мучити, саме так. Один із них був найвиразнішим, і хоча інші відрізнялися, рано чи пізно вони переходили в нього. Вона була в Оґанквіті, у батьківському домі, і за нею гнався темний чоловік. Бігав за нею коридорами, материною вітальнею, де годинник продовжував цокати в мертвій тиші, відлічуючи сегменти байдужого часу… і вона б утекла від нього, точно б утекла, якби не несла тіла. То був труп її батька, закутаний у простирадло, і, якби вона його впустила, темний чоловік із ним би щось зробив, якось жахливо його збезчестив. Тож вона бігла далі, а він наздоганяв, допоки нарешті не хапав її за плече гарячою огидною рукою. Її полишали сили, тіло батька висковзувало з безживних рук, і вона озиралася з тирадою, ладною наступної миті вирватися з її горлянки: «Забирай, роби з ним, що хочеш — мені байдуже, тільки дай мені спокій».