— Не розумію, що він хотів довести, — сказав Стю.

— Для цього треба знати, що він ввів у комп’ютер другу порцію даних — цього разу вони стосувалися такої ж кількості літаків із поїздами, які не розбилися.

— Контрольна група й експериментальна група, — кивнув Марк. — Поки що все правильно.

— Факт, який він з’ясував, був доволі простим, однак вражав, бо змушував задуматися про неймовірні речі. Шкода, що треба продиратися крізь шістнадцять таблиць, аби дійти загального висновку.

— Якого висновку? — ледь стримувалась я.

— Повні літаки й поїзди розбиваються рідше.

— Бля, що за ГІВНО! — мало не зривається на крик Гарольд.

— Ніяке не гівно, — спокійно каже Ґлен. — То теорія Стонтона, і комп’ютери її підтвердили. У випадках, коли розбиваються літаки або поїзди, пасажирами вони заповнені на 61 %. А тоді, коли все нормально, заповненість дорівнює 76 %. Тобто після всіх підрахунків комп’ютери вивели різницю в 15 %, і ця цифра багато важить, адже дані зібрані звідусіль. Стонтон каже, що варто було б задуматися, якби похибка становила лише 3 %, і він має рацію. Це аномалія завбільшки з Техас. Стонтон зробив висновок, що люди знають, який потяг чи літак має розбитись… і що вони підсвідомо передбачають майбутнє. У тітоньки Саллі прихопило живіт якраз перед тим, як літак вилетів рейсом 61 із Чикаґо до Сан-Дієґо. І коли літак розбивається в пустелі Невади, усі кажуть: «О, тітонько Саллі, ті кольки — просто манна небесна!» Та перш ніж з’явився Джеймс Стонтон, ніхто й не знав, що живота скрутило аж тридцятьом людям. У тридцятьох людей розболілася голова… або ж у їхніх ногах з’явилося те дивне відчуття, як коли тіло намагається достукатися до голови й повідомити мозку, що незабаром трапиться щось ду-у-уже кепське.

— Просто не віриться, — каже Гарольд і скрушно хитає головою.

— Ну, знаєш, — мовить Ґлен, — десь за тиждень, як я вперше прочитав статтю Стонтона, в аеропорту Лоґана[332] розбився літак «Маджестик ейрлайнз». Усі, хто був на борту, загинули. Ну, коли все трохи втряслося, я зателефонував до лоґанського офісу «Маджестик». Сказав, що я журналіст із «Юніон лідер», манчестерської газети, — дрібна брехня, та для благої мети. Я сказав, що ми пишемо замітку про авіакатастрофи, і спитав, чи можуть вони сказати, скільки людей не скористалися квитками на той рейс. Той працівник здивувався, бо, як він сказав, серед їхнього персоналу про це точилося багато розмов. Шістнадцять — отака цифра. На посадку не з’явилося шістнадцять людей. Я спитав у нього, яка середня цифра для 747-х, що літають із Денвера до Бостона, і він сказав, що три.