ҐЛЕН: Це знову зауваження між іншим, не для голосування, а для роздумів. З огляду на третій приклад, наведений Ніком як проблема закону і порядку. Він виклав ситуацію і завершив це словами, що нам не треба перейматися, хто там був правий, хто винний. Я вважаю, то помилка. Я переконаний, що Стю — один із найбільш справедливих людей з тих, кого я знаю. Але правопорядок без суду — це не є справедливість. Це просто віґіліантизм — закон кулака. Тепер уявімо, що той чоловік узяв пістолет і застрелив жінку та її коханця. Потім уявімо, що Стю, наш маршал, приходить, бере його за барки й саджає в холодну. І що далі? Скільки його там тримати? За законом ми взагалі не маємо його там тримати, принаймні за конституцією, яку вчора ввечері ратифікували, бо там сказано, що людина є невинною, доки протилежне не доведено в законному суді. А так, виходить, ми його триматимемо під замком. Ми не будемо почуватися безпечно, якщо він ходитиме по вулицях! Тож ми таке зробимо, хоча це й суперечить конституції, бо коли конституційність змагається з безпекою, має перемогти безпека. Але нам належить зробити безпеку й конституційність синонімами щонайшвидше. Треба подумати про судову систему.

ФРЕН: Це дуже цікаво, і я згодна, що нам слід над цим подумати, але зараз пропоную закривати засідання. Уже пізно, я дуже стомилася.

РАЛЬФ: Еге ж, я підтримую. Поговоримо про це наступного разу. Отак винаходити країну заново — значно складніше, ніж мені здавалося спочатку.

ЛАРРІ: Амінь.

СТЮ: Пропонується закриватися. Як вам це, люди?

За закриття проголосували 7 проти 0.

Френсіс Ґолдсміт, секретар

——

— Чому ти зупиняєшся? — спитала Френ, коли Стю поволі під’їхав до бордюру і спустив ноги. — Лише квартал лишається.

Очі в неї ще лишалися червоними після плачу на зборах, і Стю подумав, що ніколи не бачив її такою втомленою.

— Оце з маршалом… — почав він.

— Стю, я не хочу говорити про це.

— Ну хтось же має це робити, сонечко. І Нік має рацію. Мене логічно обрали.

— На хрін логіку. А я, а дитина? У нас ти що, логіки не бачиш, Стю?

— Мені треба знати, чого ти хочеш для дитини, — тихо, лагідно промовив він. — Ти мені хіба не достатньо казала? Ти ж хочеш привести її в не зовсім божевільний світ. Ти хочеш їй — чи йому — безпеки. І я хочу. Але я не буду казати це перед усіма. Це — між нами. Ви з дитиною — це якраз головні причини того, що я погодився.

— Розумію, — сказала вона тихо, здушено.

Він узяв її за підборіддя й підняв її обличчя. Усміхнувся їй, а вона спробувала усміхнутись у відповідь. Усмішка вийшла слабка, по щоках потекли сльози, але це вже було краще, ніж не усміхатися.