— Це брудна робота, — тихо, емоційно промовив Норріс. — Ви молодці. Сумніваюся, що всі решта розумітимуть, наскільки ви молодці.

Гарольд відчув, що його тягне до всіх цих людей, і раптом злякався цієї товариськості і спробував її побороти. Це в його плани не входило.

— Побачимося завтра, яструбе, — сказав Вейзак, і дружньо стиснув його плече.

Гарольд усміхнувся вражено, захищаючись. Яструб? Що це за жарт? Звісно, поганий. Дешевий сарказм. Назвати товстого прищавого Гарольда Лодера яструбом. Він відчув, як у ньому здіймається застаріла чорна ненависть, цього разу спрямована на Вейзака, але потім ненависть перетворилася на розгубленість. А він же й не товстий уже. Навіть повним його не назвеш. Прищі зникли за останні сім тижнів. Вейзак не знає, що колись із нього сміялися в школі. Не знає, що батько колись питав Гарольда, чи він не гомосексуаліст. Вейзак не знає, що Гарольд для сестри був немов тяжкий хрест. Та й коли б Вейзак знав, він би, певне, клав на це все з прибором.

Гарольд заліз в одну з вантажівок, у голові його була повна каша. Раптом усі старі образи, прикрощі й рахунки стали такими самими нікчемними, як паперові гроші, від яких ломилися всі каси Америки.

Це що, правда? Це може бути правдою?! Гарольд відчув паніку, йому стало самотньо й страшно. Ні, врешті вирішив він. Цього бути не може. Бо поглянь.

Якщо тобі вистачило духу опиратися поганій думці інших, коли вони вважали тебе голубим, чи ганьбовиськом, чи просто звичайним гівнюком, то тобі вистачить духу, щоб опиратися…

Опиратися чому?

Їхній гарній думці про тебе?

Чи така логіка не… ну, така логіка — це ж божевілля, правда?

У його стурбованому мозку здійнялася стара цитата: якийсь генерал пояснював небажання інтернувати американців японського походження під час Другої світової війни. Йому вказували на те, що на Західному березі, де найбільша концентрація натуралізованих японців, не сталося жодного випадку саботажу. Генерал відповів: «Уже сам факт відсутності саботажу — зловісна ознака».

Це воно?

Правда?

Їхня машина під’їхала до автостанції й припаркувалася. Гарольд перестрибнув через борт, відзначивши, що навіть координація в нього зросла на тисячу відсотків, чи то від схуднення, чи від практично постійного фізичного навантаження, чи від обох цих речей.

Ця думка знову повернулася до нього, вперта, не даючи себе поховати: «Я б міг бути цінним для цього суспільства».

Але вони заткнули йому рот.

«Це не важливо. І, не сумніваюся, мені вистачить розуму дібрати ключ до дверей, які захлопнули в нього перед носом. І я відімкну їх».