Нік дав Стю готовий сценарій на цей випадок. Стю довгим поглядом подивився на Ніка. Нік глянув на нього, серйозно кивнув, щоб Стю продовжував.

— Томе, ти мене чуєш? — спитав Стю.

— Так, я тебе чую, — сказав Том таким голосом, що Стю аж подивився на нього.

Голос не був звичайним голосом Тома, але чим він відрізнявся, Стю точно визначити не міг. Це нагадало йому випадок із життя, коли він у вісімнадцять років закінчував школу. Перед церемонією випуску вони з хлопцями сиділи в роздягальні, він із цим хлопцями ходив до школи… ну, щонайменше з чотирма від першого дня в першому класі, а з рештою — не набагато менше. І на мить він раптово побачив, як сильно змінилися їхні обличчя між отими далекими днями — і цією миттю прозріння, коли він стояв у роздягальні з випускними мантіями в руках. Від зміни, що постала перед його очима, він здригнувся — здригнувся і зараз. Ті обличчя, що він тоді бачив, стали вже не дитячими… але й ще не чоловічими. То були обличчя на якійсь перехідній стадії, точно на межі двох станів. І цей голос, що йшов із сутінкового краю підсвідомості Тома Каллена, нагадував ці лиця, тільки був нескінченно печальніший. Стю подумав: це голос чоловіка, якого навіки відцурались.

Але вони чекають, він мусить продовжувати.

— Я — Стю Редман, Томе.

— Так. Стю Редман.

— Нік тут.

— Так, Нік тут.

— Ральф Брентнер теж тут.

— Так, і Ральф теж.

— Ми твої друзі.

— Я знаю.

— Ми хочемо, щоб ти дещо зробив, Томе. Для Зони. Це небезпечно.

— Небезпечно…

На мить на обличчя Тома накотила тривога — так хмара поволі кидає тінь на літнє поле.

— Мені треба боятися? Мені треба… — він замовк, зітхнув.

Стю стурбовано подивився на Ніка.

Нік показав: так.

— Це — він, — сказав Том і жахливо зітхнув. Так різкий листопадовий вітер завиває в гіллі облетілих дубів. Стю знову здригнувся. Ральф зблід.