Стук-стук-стук.

Ворона стукає дзьобом у скло. «Раптом знову стукіт чую…»[142]

Усмішка почала сходити з обличчя Судді. Якось йому не подобалося те, як ворона дивиться на нього. Птах і далі майже посміхався, але Суддя готовий був закластися, що посмішка ця зневажлива, недобра.

Стук-стук-стук.

Як той ворон, який знявсь і сів на бюст Паллади. Коли я дізнаюсь те, що треба, коли повернуся до Вільної зони, яка так далеко? Дарма! Чи дізнаюсь я, де слабке місце в броні темного чоловіка? Дарма!

Чи вернусь додому безпечно?

Дарма!

Стук-стук-стук.

Ворона поглядає на нього, наче зло посміхається.

І тут він, як уві сні, до холоду в яйцях відчув, зрозумів: це — темний чоловік, його душа, його ка[143], що якимось чином перейшла в цю мокру, насмішкувату ворону, яка дивиться на нього, вдивляється в нього.

Суддя, мов заворожений, дивився на птаха.

Очі у ворони немов збільшилися. Вони були обведені червоним, густим темно-рубіновим кольором. Дощ лив і стікав по склу, лив і стікав. Ворона нахилилася й дуже цілеспрямовано постукала в скло.

Суддя подумав: «Воно вважає, що гіпнотизує мене. Може, так і є… Але, мабуть, я для таких штук застарий. Та й, припустімо… дурниця, звісно, але нехай — припустімо, що це він. І припустімо, я одним махом можу звести рушницю… Я чотири роки не стріляв, але ж у 76-му, а потім у 79-му був чемпіоном клубу, і у 86-му теж дуже непогано виступив. Не блискуче, того року мені відзнаку не дали, то я й припинив, тоді в мене гордість була в кращому стані, аніж зір, але все одно ж я з двадцяти двох учасників посів п’яте місце. А вікно ж значно ближче, ніж мішень на змаганні. Якщо це він — то я міг би вбити його? Спіймати його ка — якщо є така штука — в тіло вмираючої ворони? Чи так уже й не здатний такий старигань скінчити все, буденно пристреливши чорного птаха на заході штату Айдахо?»

Ворона глузувала з нього. Тепер Суддя був цілком цього певен.

Зненацька Суддя сів, закинув гвинтівку на плече швидким, точним рухом — навіть краще, ніж собі уявляв. Ворону, здається, охопив жах. Її промоклі крила захлопали, з них полетіли краплі. Очі, здається, розширилися від страху. Суддя відчув, як вона здавлено кавкнула, — і на мить його охопила переможна впевненість: так, то темний чоловік, він недооцінив Суддю — і зараз накладе за це своїм жалюгідним життям…

— ОСЬ ТОБІ! — ревнув Суддя й натиснув на спуск.

Але гачок не натискався, бо він не зняв рушницю із запобіжника. Мить — і підвіконня спорожніло, тільки дощ і далі лив.

Суддя опустив свій «ґаранд» на коліна, почуваючись повним дурнем. Він казав собі, що то була проста ворона, дрібна подія, яка урізноманітнила вечір. А якби він таки стрельнув і вибив вікно, то морочився б із переселенням. Воно й на краще.