Боббі Террі різко скинув голову.

Дощ, так, це він металево барабанив по двох машинах, і невимкнені мотори гули, і…

Химерний звук, клацання, немов збиті підбори швидко цокають асфальтом другорядної дороги.

— Ні! — прошепотів Боббі Террі.

Він почав озиратися.

Клацання пришвидшилося. Швидка хода, поспіх, легкий біг, швидкий біг, блискавичний… і Боббі Террі вже розвернувся, але було пізно, він наближався, Флеґґ наближався до нього, мов якесь жахливе чудовисько з найстрашнішої картини у світі. Щоки темного чоловіка сяяли веселим рум’янцем, очі по-товариському поблискували, і широка, голодна, ненаситна посмішка розтягла йому губи над зубами, великими, мов пам’ятники на могилах, акулячими зубами, і він простягав руки вперед, і в його волоссі лопотіли блискучі воронячі пера.

«Ні!» — намагався сказати Боббі Террі, але не зміг проронити ні звуку.

— АГОВ, БОББІ ТЕРРІ, ТИ ВСЕ ПР-РОСР-РА-А-АВ! — ревів темний чоловік і налетів на нещасного Боббі Террі.

Бувають речі гірші, ніж розп’яття.

Зуби.

Розділ 62

Розділ 62

Дейна Юрґенс лежала гола на величезному двоспальному ліжку, слухаючи, як у душі рівномірно шумить вода, і дивилася на власне відображення у великому круглому дзеркалі на стелі, точнісінько такої самої форми й розміру, як ліжко під ним. Подумала, що жіноче тіло завжди найпривабливіше виглядає на спині, коли лежить рівно, живіт гладенький, груди природним чином спрямовані вгору, і ніяке тяжіння не змушує їх виснути донизу. Було пів на десяту ранку 8 вересня. Суддя лежав мертвий уже приблизно вісімнадцять годин, а Боббі Террі значно менше, на свою біду.

Душ шумів і шумів.

«От же в мужика манія чистоти, — подумала Дейна. — Цікаво, що ж із ним таке сталося, що він миється вже півгодини?»

На думку їй спало: як же Суддю так? Хто б міг подумати? На свій лад то була блискуча думка. Ну хто буде підозрювати такого літнього чоловіка? А от Флеґґ, здається, запідозрив. Звідкілясь він точно знав, коли і де. Понад кордоном Айдахо й Ореґону виставили охорону з наказом убити його.

Але цей задум якось не вдався. Від учорашньої вечері всі у верхньому ешелоні тут у Лас-Веґасі ходять як у воду опущені. Вітні Горґан, узагалі класний кухар, дав на вечерю щось схоже на собачий корм, і таке підгоріле, що годі було дібрати смаку. Суддя загинув, але щось пішло не так.

Вона підвелася, підійшла до вікна і подивилася на пустелю. Побачила два шкільні автобуси з Лас-Веґаса, які під палючим сонцем їхали на захід трасою US-95 до авіабази Індіан-Спрінгс, де, як вона знала, проходив щоденний семінар із мистецтва реактивної авіації. На заході була понад дюжина людей, які знали, як літати, але, на превелике щастя — для Вільної зони, — ніхто з них не мав кваліфікації, щоб водити літаки Національної гвардії з Індіан-Спрінгс.