Він і його напарник Дейв Робертс (який на той момент спав у квартирі нагорі) вже вельми докладно обговорили ту дамбу. Дощ лив цілий тиждень. Рівень води в Зміїній піднявся. А раптом дамба надумає зірватися? То буде погана новина. Потужна стіна води ухне на Копперфілд — і понесе старого Боббі Террі разом зі старим Дейвом Робертсом просто в Тихий океан. Вони поговорили, чи не піти на дамбу й не пошукати там тріщин, але просто не наважилися. Флеґґ наказував однозначно: перебувати в засідці.

Дейв відзначав, що Флеґґ може бути де завгодно. Він був великий мандрівник, і вже ходили легенди про те, як він раптом з’являвся в маленькому, периферійному «-бурзі», де з десяток людей лагодили лінію електропередач чи забирали зброю з якого-небудь військового складу. Він матеріалізувався, як привид. Тільки цей привид шкірився і носив запорошені чоботи зі збитими підборами. Іноді він був сам, іноді з ним був Ллойд Генрейд за кермом здоровенного «даймлера», чорного, мов катафалк, і так само довгого. Іноді він ходив пішки. Мить його там ще не було — а наступної миті він уже з’являвся. Одного дня він міг бути в Лос-Анджелесі (принаймні так розповідали) — а за день опинитися в Бойсе… пішки.

Але, як відзначив Дейв, усе ж навіть Флеґґ не може бути одночасно в шістьох місцях. Хтось із них усе-таки має змотатися на ту чортову дамбу, подивитись — і швидко мотнутися назад. Шансів у них було тисяча до одного.

— Добре, ти й мотайся, — сказав йому Боббі Террі. — Дозволяю.

Але Дейв із нервовою усмішкою відмовився від такої пропозиції. Адже Флеґґ якимсь чином усе знає, навіть якщо сам на тому місці не був. Дехто казав, що він має надприродну владу над хижаками з тваринного світу. Жінка на ім’я Роуз Кінгмен стверджувала, що бачила, як він клацнув пальцями перед воронами, що сиділи на телефонних дротах, і ворони спурхували йому на плечі, казала Роуз Кінгмен, а відтак стверджувала, що ті каркали: «Флеґґ… Флеґґ… Флеґґ…» — знову і знову.

То були просто дурниці, і він це розумів. Кретини, може, в це вірять, але Долорес, мати Боббі Террі, кретинів не виховувала. Він знав, як змінюється чутка між ротом, який її переказує, і вухом, яке чує. І як приємно темному чоловікові підтримувати подібні чутки.

Але від цих історій його все одно кидало в підсвідомий дрож, неначе в кожній з них було ядро істини. Хтось казав, що він уміє скликати вовків чи вселяти свій дух у тіло кота. Один чоловік у Портленді казав, ніби він носить у своєму подертому бойскаутському ранці чи то тхора, чи ласицю, чи ще щось таке, чого й не назвеш. Усе — повні дурниці. Але… от якщо уявити, що він може розмовляти з тваринами, як такий собі сатанинський доктор Дулітл? А що, коли він чи Дейв вийде з хати подивитися на цю чортову дамбу всупереч наказу і його побачать?